Отак собі я теоретизував, а ситуація на полі змінювалася щомиті.
Останній мій резидент — орк Оркі також провалив підривну операцію і тепер сидів у карпатських кущах приватним переслідувачем, а шеренги суперника, підбадьорувані мажорним голоском Лілі Марлен (клятий імам використовував концертні гучномовці), підступали щораз ближче до моїх облуплених шпитальних стін.
«Де Роз?! Де Ґільденкранц?!» — кричав я в рупор рації, проте у відповідь чулися лише попискування мишей-полівок і шурхіт обгорткового паперу. Я крутив у руках заяложену візитку Проектного інституту соціальних алюзій, і виписане на ній гасло «Не болтай» видавалося найдоречнішою порадою.
За якісь, можливо, чверть години (хоча цілком імовірно, поняття «година» давно втратило свою хронометричну дискретність) з «моїх» сил активною залишилася лише Евка, яка рудим спанієлем крутилася серед ворожих об'єктів, однак, здається, вже нічого не могла, окрім як мітити й без того втрачену останню територію.
Невдовзі впала й п'ятиповерхова вежа — згоріла під вогнем турецького онагра.
Сховавшись за трупом останнього і без/одно/іменного пішака (в останню мить він закрив мене своїм дерев'яним тілом), я оглядав безславне завершення бою.
Не зустрічаючи на своєму переможному шляху практично жодного опору, ворог легко перетворив свій наступ у військовий парад — піхотинці, вишикувані й перевдягнені у святкові мундири, йшли рівним строєм, звучала музика, іржали коні, гурчала техніка, а з юрби у вояків летіли оберемки квітів, паперові хусточки й французьке печиво.
« Шанування моє цим колонам незнаного лісу!» — ревнув я, імпульсивно відкинувши пішакового трупа-рятівника і здійнявши руки д'горі, розуміючи нарешті, що це не окупація, не капітуляція, не поразка, а щонайсправжніше визволення.
Можливо, вперше в житті я так гостро відчув справжню свободу, як і те, що гра далеко не закінчена. Власне кажучи, вона тільки починається. Починається з цього урочистого параду. І власне тепер — позбавлений усіх цих примарних і ненадійних військ, позицій, арсеналів, на які чомусь покладав раніше стільки надій — власне тепер я готовий і до опору і до атаки я можу я спроможний готовий вступити в будь-який найзапекліший найжорстокіший двобій і потреба філософського погляду всередину себе моя визначальна риса не означає що я божевільний чи хворий бо ця потреба найчастіше взагалі нічого не означає хоч може бути а може й не бути різновидом безуму оскільки насправді все полягає в симптомах значущі репліки містичні алюзії переплутані імена намагання переконати всіх що мій батько це моя мати а мій син це я сам і всі літературні герої це також я і все таке інше відмова від розваг обридле цитування натяки на самогубство натяки на групове самогубство всіх шизоїдних псевдо-я втрата доброго гумору і втрата почуття гумору сексуальні фантазії заговорювання репризи затинання зміни перспективи ідеальний таймінґ і фобії фобії фобії світла світла світла страх перед замкненим простором і страх перед простором відкритим страх перед простором як таким нездоровий потяг до нелінійної хронології усі ці симптоми як і згадки про верблюдів хамелеонів каплунів китів ласиць яструбів чи чапель загадки каламбури відмовки втрата пам'яті злопам'ятність параноя алкоголізм короткозорість деліріум епілепсія дальтонізм наскакування з ножем на старих образа родичів і друзів зневага до коханої й погорда до жінок узагалі поява на людях без капелюха без ціпка чи без штанів трем колін заслинене підборіддя засцяні простирадла пляшки під ліжком захланна мастурбація відмова від статевого життя рецитування віршів самому собі вдавання когось іншого прокльони й пророцтва й так далі і кисень і мед і так далі і книги в перкалі усі ці симптоми сильфіди флюїди нічого не важать бо я ще живий я живий я живий і вже не помру хоч би й крила зотліли чи розум заснув — тьху ти, блядь! от же заносить мене іноді, риторик їбанутий, згинь зараза з очей моїх, пішов на хуй, пішов на хуй, пішов на хуй, блядь…
…втім, найцікавішим у цій партії від початку було те, що фігури не поділялися, як звикло, на інь і янь, на білу й чорну гвардію, а були забарвлені у найніжніші півтони (таке собі невиразне мерехтіння тіней у присмерку, коли попервах важко розібрати, чи справді бачиш постать, силует, абрис, а чи слабка твоя акомодація витворює астенічних привидів по кутах кімнати) — а від найлегшого доторку вони, ці фігури, просто розсипалися на тисячі, мільйони, міріади бездушних, безтілесних кульок, які вже грали, любезний пане Окрю, в абсолютно іншу, самостійну, суверенну гру…
Розділ третій. РИТУАЛИ•АРХЕТИПИ•АРТЕФАКТИ
Ідентифікація — це претензія.
Інструкція повернення
…в абсолютно іншу, самостійну, суверенну гру він виявився вплутаним не з власної волі, і не з цікавості чи задля розваги, просто так сталося після усього того… ну… просто так сталося.
І от тепер він зіскочив із вантажівки, махнув водієві і почав спускатися краєм піщаного кар'єру — властиво, велетенської лійки (ані натяку на кратер, їй-Богу) — ковзаючи й грузнучи в піску. Пісок цей, як він зрозумів, і був тим славнозвісним L owC rystalD ast'ом, про який так багато говорилося в штабі. LCD-кристали, йопть-і-ха-ха. Тричі йопть і двічі ха-ха. Звичайний кристалічний кварц, якого тут хоч греблю…
Спускатися довелося не так уже й довго. Не потрібний був навіть sandboard(він чув, що є такі, спеціальні) — ковзаючи, падаючи, перекочуючись і знову ковзаючи, він доволі швидко добрався до центру лійки і нарешті почувся справжнім Мурашиним Левом. Щоправда, у вуха й ніс понабивалося піску, ну але це справа природна для Мурашиного Лева, хіба ні? Він обтрусив однострій і розгледівся довкола. Похилені стовпи огорожі, шматки колючого дроту, дерев'яні фундаменти наметів — усе було засипане фіктивним L owC rystalD ast'ом і чомусь нагадувало вигадані невідомою поеткою кораблетрощі. Важко було зорієнтуватися посеред цих пустельних frutti di mare, і минуло може кільканадцять хвилин, поки він остаточно відновив у пам'яті план табору. По тому вже достатньо впевнено, переступаючи через уламки, хребти і хвости, рушив далі.
Він знайшов потрібний намет…
Я прокинувся з бодуна, але прокинувся не сам — мене розбудив Ездра-молодший, до того ж навіть крізь сон мучив мене страшний сушняк. Ез-молодший теж був не сам — він приперся з якоюсь черговою дівахою у подертому светрі й достатньо бридкою, я б навіть сказав, контркультурно бридкою. У відповідності до її зовнішності я так само почувався достатньо бридко, але суверенно й самостійнобридко: не встиг ані помитися, ані поснідати, і від мене штиняло, підозрюю, старим, хворим на рак козлом, не менше. Поспіхом натягнувши давно не праний смугастий халат, я почав сяк-так прибирати ліжко. Натомість Молодший з дівкою вдалися до радикальніших дій: вони навіщось відсунули креденс і шафу, і я із жахом подумав, що в покарання за триденну пиятику зараз, мабуть, буду змушений мити підлогу. Однак до генерального прибирання не дійшло — молоді були перейняті чимось цілком іншим, можливо, не менш генеральним перевлаштуванням усього житла, а то й всієї світобудови. Вочевидь, двері до помешкання залишалися відкритими, бо поки ці двоє господарювали у вітальні, почали з'являтися й інші гості — чомусь поки що все ті ж дівахи, чомусь усі, як одна, у светрах, хоча й не конче подертих, але обов'язково не надто привабливої зовнішності. Очевидно, йшлося не лише про певну уніформу, а й про певний біологічний відбір.
…знайшов потрібний намет, вірніше, те, що від намету залишилося; від північного кута фундаменту (на якому хтось написав червоною фарбою «Павільйон № 2», а під написом виднілася ножем вишкрябана брутальна лайка) відрахував чотири кроки, потім схилився й почав нишпорити під дошками. Клунок був на місці. Перерізавши шнур, він розгорнув плащ-намет і почав перебирати сховане.
Все було ціле, лиш трохи присипане піском. Саперна лопатка взялася іржею. То пусте. Фляга. Планшетка. Консерви. Спам, одним словом. Якась крупа. Аптечка. Жіночі прокладки «П'ять крапель» в якості перев'язочного матеріалу. Купа непотрібного мотлоху. Отак-то готуються до вічного життя. Нарешті — найголовніше. Поліетиленовий пакет, перетягнутий поштовим шпагатом, а всередині — шмат проолієної онучі і дбайливо замотаний у неї New Nambu 57-ї моделі, калібр 7,65. Іржа і пісок сюди не добралися. Стертий серійний номер. Запасна касета з набоями. Він обтер мастило і перевірив механізм. Усі частини ходили легко, як раніше, залишалося лише вкласти набої і зняти запобіжник. Він підняв заряджений пістолет догори, цілячись у якусь особливо підозрілу хмарину, що обрисами нагадувала вгодованого лицаря, але…