І дивним чином я майже нічого не пам'ятаю із свого чернечого життя. Можливо, найяскравішим (бо найвиразнішим) спогадом є щоденна ранкова кава з молоком, яку я пив, сидячи в шезлонгу на пристані.
Пам'ятаю також, що перша, «карнавальна» ніч час від часу повторювалася, та дарма я тішив себе сподіваннями, що вже досконало знаю порядок церемоніалу — кожного разу один або кілька елементів змінювалося, і таким чином змінювався весь сценарій, так, ніби за час мого монастирського перебування ми мусили перепробувати всі можливі варіанти розвитку подій, перейтися усіма шляхами цього саду розгалужених стежок, простежити увесь комбінаторний потенціал ритуалу.
Шкода й говорити, що фінальна сиґарета, наприклад, відігравала попри свою позірну реквізитну обмеженість, найрізноманітніші функції:
— я пропалював нею фіранки й надувні кульки, застосовував у виготовленні домашнього бульбулятора, пускав дим кільцями і давав прикурювати пахітоску перебраній на Марлен Дітріх сестрі-повії;
— одного разу мені довелося підпалити нею петарду з першої дії, іншого — струшувати попіл у спеціальну мисочку для гадання;
— котрогось дня я мусив, не випускаючи її з рота, немов якийсь босяк, читати довжелезний монолог, аж поки сиґарета не догоріла до фільтра, і так, з приклееним до нижньої губи бичком, я відтворював якісь нордичні пристрасті;
— кілька тижнів поспіль я удобрював попелом ґрунт вазонка, в якому жила Alcea rosea L. var. nigra Cav., удобрював, аж поки не виросло ціле деревце і не розпустилися темно-червоні, майже чорні квіти;
— під час безсонної ночі присипляв сигаретним димом нічного метелика, що збився з курсу і спокусився на світло гірлянд;
— я випускав пасма сивого чаду в промені діапроектора під час демонстрації слайдів із життя арктичних вовків — безбарвні простори тундри немовби оживали, і заметіль курилася поміж кучугур;
— залишав докурити чи то братові по зброї, чи ворогові номер один, демонструючи щедрість воєнної дружби та мирної ненависті;
— пускав по колу, наражаючись на небезпеку найневинніших захворювань слизової;
— розкришував, висипаючи тютюн в ароматичні суміші різнотрав'я, перемішував, міксував, накурював самодіяльних вакханок;
— вчився розрубувати навпіл саперною лопаткою (лопатка, до речі, швидко стала практично невід'ємним атрибутом більшості забав);
— якось мені навіть довелося гасити недопалки об шкіру одного з братів, який із праскою на животі та паяльником у дупі відбував посвячення в одну з найвищих каст, т.зв. «тєрпіл»;
— а в самому фіналі ця сиґарета, зрозуміло, мусила відіграти і ключову нарешті роль, бо саме нею мені належалося підпалити Монастир Ідіотів перед відходом у світ.
Мушу визнати, що майже до самого кінця я не усвідомлював мети мого чернечого буття. Той безлік дрібних речей, яких мені випало несамохіть навчитися, в раціональному світобаченні не знаходив жодного, ані практичного, ані містичного застосування. Я просто покладався на незбагненність ідіотського промислу. А той і справді виявився незбагненним.
До того ж, признаюся відверто, ситуація нещадного детермінізму при позірній свободі вибору не лише завжди була для мене привабливою (кажеш: «Від мене нічого не залежить, хвала Господу», — і пензлюєш по трупах), але й якнайповніше нагадувала інший Промисел, не скажу Чий.
Отож з огляду на все сказане, не варто дивуватися, що, навіть підпаливши сигаретою монастир і спостерігаючи, як стоїчно, без звуку згорають у його вогні брати і сестри, я ще зовсім не орієнтувався в суті своєї місії (хоча те, що мене готували тут до місії, і то до місії особливої, не викликало навіть секундного сумніву).
І аж у найостаннішу мить, коли вже готовий був завалитися дах «річкового вокзалу», а стовпи ліхтарів палали, наче факели, із самого серця полум'я вилетіла і впала мені до ніг невелика книжечка. « Інструкція Повернення» — було написано на обгорілій обкладинці.
Подивувавшись мужності й дисциплінованості того з монахів, хто в останню і не найприємнішу мить свого життя зумів все ж виконати передсмертний обов'язок, я зрозумів, що тут мені робити більше нічого і побрів геть від згарища, що вже проростало чорними ребрами на місці, де лежав раніше монастир.
Я повертався полем, яке виявилося направду безконечним, живлячись злаками і коренеплодами, полюючи іноді на ласок та кротів, п'ючи росу й дощівку і читав, вивчав, запам'ятовував «Інструкцію». Я визубрив і розтлумачив її всю, від корінця до корінця, від титулу до кінцевих приміток, поданих петитом; я міг би повторити її слово в слово навіть розбуджений посеред ночі; я, зрештою, міг би навіть наосліп переписати її при потребі.
Одного я знати не міг: на останній сторінці, яка обгоріла трохи більше за інші, був постскриптум.
І в ньому, можливо, йшлося про найважливіше.
Він був межово лаконічний. Надто лаконічний і надто маргінальний, аби вціліти у вогні.
Він вартував усієї « Інструкції» і всього монастирського вишколу.
До того ж він простий, як яєчна шкаралупа: « Р.S. Повертатися необов'язково».
Чи в тому, що я його не прочитав, також була незбагненна ідіотичність промислу?
Радіо Ґаґа
…Щось мені недобре…
Він з'явився пізно, коли я вже лягав спати. Однак я зрадів йому — ми не бачилися кільканадцять років і листувалися рідко — ні він, ні я не були фанатиками епістолярного жанру, а якщо й надсилали час від часу якісь раритетні поштівки, то радше задля обміну поліграфічними курйозами, аніж заради примарних повідомлень.
Пам'ятаю, одного разу отримав від нього фото двох самогубців, які взявшись за руки скочили з даху і втелющилися в мікроавтобус Pizza Hut. Однак родзинкою, річ ясна, була не сама фіксація парного суїциду — такі дурниці нас не цікавили, — а його приписка, ніби цей випадок стався «на вулиці… святого… гм… Петра…» (зберігаю стилістику оригіналу). Це й справді здавалося парадоксальним, оскільки всі реклами, афіші й вивіски на поштівці були підписані ієрогліфами.
У відповідь я надіслав йому знимку залізничної катастрофи 1895 року на паризькому вокзалі Монпарнас, коли паротяг, протаранивши станційну стіну, вилетів на перони сабвею. Я не залишився в коментарному боргу і додав до поштівки докладну історичну довідку, згідно з якою той потяг їхав зі Львова (існував свого часу такий славнозвісний Східний експрес), та за всіма реляціями трансагентств таки доїхав до пункту призначення, що ним був ніякий не Париж (Париж — транзит), а невелике містечко на південному узбережжі, де, як подейкують, того ж таки дня злетіла у повітря новозбудована ратуша із колекційним годинником, у якому найбільшою цінністю вважалася фігурка п'кної смртічки. Це дало підстави тодішній жовтій пресі галасувати про т.зв. «галицьких сепаратистів-терористів», та оскільки справа продовження не мала, злі язики змовкли.
Отож я втішився його візитові, не зважаючи навіть на пізню годину.
З несподіванки обійняв його й поплескав по спині, чого колись він страшенно не любив, однак сьогодні зволив не помітити мого промаху.
Привіз мені повну торбу дитячих забавок. Сказав, що його діти вже виросли з такого віку, а мені незабаром усе це добро знадобиться.
— У тебе є діти? — з недовірою запитав я.
— Д-д-ві д-д-дівчинки. А що тут д-д-дивного? — На деяких літерах він затинався.
— Та нічого, просто ти ніколи не говорив про це.
— Т-т-та не б-б-було про що г-г-говорити. Народилися, виросли, і всі д-д-діла. Скоро вже заміж зби-би-биратимуться.
Я не став його розпитувати, як звати дівчат, скільки їм років, де навчаються тощо — між нами таке було не прийняте і, може, навіть неприйнятне. Не став я також розпитувати, звідки він дізнався про вагітність Meowth. Якось там собі дізнався — справа нехитра — та ще й, бач, притарабанив повну торбу іграшок. Усе це було неспроста. Все це означало щось, і то щось неабияке, та я був надто збентежений, аби вдаватися в розмірковування.