Ми перейшли на кухню, я поставив перед ним пляшку коньяку, а собі налив кефіру, з чого він вдавано і коротко реготнув, але розвивати цю тему з делікатності не став. Та за найвищим рахунком нам взагалі не було про що розмовляти! Проте залишалася ще мета його візиту. Навіть якщо до кінця зустрічі вона залишиться у сфері невисловлюваного, однаково це щось та означатиме. А його загадки мені розгадувати не вперше.
Аби чимось зайняти себе і заразом створити видимість нормальної зустрічі старих приятелів, я почав перебирати подаровані забавки. Зрозуміло, весь цей дівочий спадок мав яскраво виражені гендерні ознаки — потвори-Барбі (2 штуки, без партнера); якісь обридливі латексні немовлята, виготовлені з усіма анатомічними подробицями, так, ніби призначалися для педофілійних секс-шопів; не менш збоченський лікарський комплект, до якого окрім шприців із затупленими голками, фонендоскопа й пластикового термометра входили ще й гінекологічні щипці, набір естетських скальпелів і циркулярна пилка для розпилювання черепних кісток; конструктор Lego, тематично пов'язаний із побутом наркодиспансеру; політкоректний Карлсон — з монголоїдними рисами, кульгавий, з кульчиком у правому вусі і написом на футболці «І have AIDS».
Мою увагу привернув було просторовий тривимірний хрест без будь-яких ознак іграшковості, але мій гість швидко відібрав його і кинув у загальну купу.
— Це так з-з-званий Threed-d-deecross t-t-trans-s-s-for-mer, — поспіхом сказав він. — Це р-р-радше для тебе, а не для м-малого.
Я, може, й розпитав би детальніше, що то за трансформер, призначений для мене, але те, що приятель знає навіть стать майбутньої дитини, відбило в мене охоту розпитуватися.
Аби полегшити собі розповідь про безіменного приятеля (бо імені його я називати наміру не маю), мушу бодай коротко описати його. За освітою він був дантистом, однак працював ковалем у декоративно-оздоблювальному цеху. Згідно із своїм дипломом мав чудові білі зуби, а у відповідності до нового фаху — трохи приплюснуте, немов здеформоване зайвим ударом молотка обличчя. Носив бороду, завжди трохи обсмалену на кінцях, і перстень, куплений колись у циганів. Навряд чи я здивувався б, якби виявилося, що тепер він торгує кіньми або грає на тоталізаторі.
Його стоматологічне минуле дивним чином виліковувало карієс і пародонтоз у всіх теперішніх знайомих. З огляду на це я мав би підтримувати з ним тісніші стосунки, однак наш ефемерний зв'язок, що вимагав саме таких, поодиноких контактів, видавався мені важливішим з-з-за г-г-гіґієну jamy ustnej.
Парадонтоз. Пара тон доз.
Я висипав залишки торби просто на стіл. Серед решти забавок знайшлися: зроблений з двох сірникових коробок та кавалка нитки телефон; брязкальце, виготовлене з кавової бляшанки та бобів квасолі; ціла флотилія паперових літачків; військовий кашкет, досить управно складений з пожовклих сторінок журналу «Нова хата» за 1928 рік; жерстяний вітрячок, цілком конкурентоспроможний щодо Карлсонового пропелера; клаптиковий фланелевий заєць з вибалабушеними від постійного здивування ґудзиками очей; скринька для дитячих скарбів, цілком дотепно створена на базі коробки з-під кубинських сигар «Че Ґевара» (впізнаваний фейс революцйонера-оптовика був відтворений у кращих зразках соціалістичної поліграфії); сконструйований зі старих окулярів телескоп та інша самопальна поїбень.
— Твоїх рук діло? — з повагою запитав я.
— Т-т-та, в-в-від нічого робити. Т-т-ти ж бачиш, ц-ц-ці фабричні монстри… — І він знову надовго замовк. Але по якійсь паузі спромігся видушити із себе:
— …тут усе д-д-дівчаче… але я ту-ту-тут з-з-робив… спеціально… п-п-подарунок… — Тут він витягнув з кишені маленьку модель авта, зроблену з тюбика крему «Боро плюс». Я розчулився до глибини душі — такі прояви немудрящої людяності були з його боку рідкістю, — але вдруге плескати по плечах не наважився.
Уже закінчуючи перебирати забавки, я наткнувся на безперечно не фабричну, але й не саморобну річ — мініатюрний шаховий апарат у подобі турка, що сидить за секретером із невеличкою шахівницею. Без додаткових експериментів було видно, що апарат діючий, і навіть на тлі найсучасніших цяцьок він виглядав на справжнє чудо техніки.
— Грає? — з простої ввічливості запитав я.
— Г-г-гірше.
— Тобто?
— 3-з-завжди виг-г-г-рає.
— Здобутки йобаного Майкрософту?
— Г-г-гірше, — коваль-дантист ніколи не грішив багатослівністю.
— Т-т-тобто? — вирішив я підіграти йому.
— Д-д-древні халдейські з-з-заморочки. Цій ма-ма-ма-шинці вже кілька тисяч років.
— Та йди ти… — мені здалося, що коньяк почав діяти, а мій приятель навіть після невеликої дози алкоголю змінювався до невпізнаності.
— Зуб д-д-даю, — сказав він якось аж гордовито, і з цієї пихи, і з цієї прихованої цитати (наш таємний код передбачав цитування на позір безпритульних фраз, авторство яких тим не менше було нам достеменно відоме), з цієї псевдоцитати, якщо хочете, я зрозумів, що він не жартує і що коньяк тут ні до чого.
— Халдейські заморочки… — протягнув я замислено і зробив хід у вже розпочатій кимось партії.
Турок хитнув маленькою безмозклою голівкою і не вагаючись вліпив мені елегантний орієнтальний мат.
— Ні хуя собі! — вихопилося в мене.
— Л-л-лишися. Цього ч-ч-чорта обіграє л-л-лише о-обра-бр-бр-раний. K-кажу тобі, справа д-давня, непроста і ма-май-же бе-безнадійна. М-м-може, твій м-м-малий…
— Слухай, звідки ти знаєш, що в мене буде син?! — обірвав я його, але відповіді не отримав, бо нагло згасло світло, просто згасло світло, нічого надзвичайного, в нас — це вже майже національна традиція, проте реакція мого приятеля дещо збила мене з пантелику (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о.):
— Denmark's a cunt! [32] — вигукнув він, не затинаючись, і перехилив рештки коньяку просто з пляшки.
А потім ні до ладу, ні до прикладу з пияцьким пафосом додав:
— Ш-ш-ша… шанування моє цим колоніям Чорного Лісу!
(Це була одна з наших криптограм, але перебріхана до невпізнанності, що могло означати одне з двох: або алкоголь почав діяти надто швидко, або я проґавив зміну шифру).
— Ти можеш сказати по-людськи, що це все означає? — запитав я, запалюючи недогарок свічки й вставляючи її у відповідний паз конструктора Lego.
— 3-з-з-ро-б-б-би чаю, — попросив він замість відповіді.
— Чаю не буде, — мусив констатувати я за хвилину. — Воду і газ теж відключили. (С. в. і. т. л. о. з. г. а. с. л. о. Г. а. з. в. и. м. к. н. у. л. и. В. о. д. у. п. е. р. е. к. р. и. л. и.) То скажеш, що це все означає?
— Б-б-боюся…
— Я теж.
— …б-б-боюся, сьогодні не твій день.
— Боюся, що саме мій. Але має ж це щось означати…
Він повагався якусь мить, а потім з максимально можливою в його ситуації швидкістю перехопив мою фразу, як добрий сценічний партнер:
— М-м-має ж це означати ще щось, окрім п-п-перерозподілу м-м-майна, так? Список м-м-можливих п-п-пояснень я тобі зараз окреслю. П-пе-перше — ти сам цього хочеш, о-о-орлику. На дні своєї пі-пі-підсвідомості ти сам граєш п-п-проти себе на спокуту власного м-м-минулого, якого не слід згадувати. Друге…
— Старий, тебе заносить, не здається?
Однак він не слухав мене.
— Д-д-друге. Час намертво з-з-зупинився, і 3-з-загір, що випав колись, випадає д-д-дев'яносто разів поспіль. 3-за-загалом, сумнівно.
Мені залишалося лише слухати його п'яну маячню. Може, хоч так вдасться бодай щось довідатися.
— Третє. Бо-божисте втручання, сказати б, не-небесна ласка послана тобі (див. притчу про дітей Ізраїлевих) або на-на-навпаки — вища кара (див. притчу про дружину Лота). Че-че-тверте. У тебе є р-р-радіоприймач?
— Так світла ж немає.
— Я н-н-не п-п-про світло тебе п-п-питаю, я п-п-питаю, чи є в тебе р-р-радіоприймач («Я не про світло питаю…» — хіба може щось звучати безнадійніше?)
— Є. Допотопний, ще батьків.