— Я і сам не всіх знаю, — сказав він. — Часом сюди потрапляють зовсім нові люди. Сиджу тут і намагаюся уявити, хто вони. Часом влучаю в «яблучко». А багато хто — мої приятелі.
— Ті, хто полюбляє екзотичні страви з вепрів? — не втрималася я від єхидства.
— Ну, маю ж я чимось їх дивувати час від часу. А взагалі, вони невибагливі… їм потрібно зовсім небагато. Хіба що — півсвіту в кишені (тут мсьє Паскаль посміхнувся). Ось той (він вказав на чорнявого молодика в картатій сорочці) — ви будете називати його Фед — ходить сюди через нашу шинкарку. Погляньте-но, як він на неї дивиться!
І справді чорнявий тип поїдав огрядну пані очима. Її груди і сідниці були настільки самодостатні, що, здавалося, існували окремо від усього іншого, що складало її тіло, і танцювали при кожному порухові запальне фламенко.
— …а одружиться з крихітною жіночкою… І прославить її… — задумливо продовжував мсьє Паскаль. — А це (він кивнув у бік молодика за ноутбуком) Джон, по-вашому — Іван. Як бачите, намагається стати письменником. І що ви думаєте?! Стане-таки…
— Звідки ви знаєте?
— Знаю. Це мій друг.
— А той? — Я вказала на хлопця, котрий якраз розв’язував свої старі промоклі кросівки і підсував їх ближче до вогнища.
— О… Цей хлопчина — голова! Перекладач Шекспіра. У нього завжди проблеми з одягом… І зі… світом.
Я бачила, що мсьє глузує з мене. Особливо це стало зрозуміло, коли з нього, як з останньої сторінки якої-небудь «жовтої» газетки, полізли інші відомості про присутніх. Жінку з коротким темним волоссям, що сиділа в гурті чоловіків, він назвав «першою дружиною Ежена Гренделя», сивого бороданя, — «самогубцею», волоокого красеня з хусткою на шиї — «геніальним малярем, котрий загине на вулиці і буде похований на кладовищі для безпритульних»… Бідолашні мешканці! Вони, мабуть, і гадки не мали, яку долю їм готує мій дивакуватий господар. Мабуть, добре сидіти ось так, у крихітній забігайлівці, маючи навпроти такий палац, і навішувати на людей ярлики, подумала я. А що йому ще робити?
Під час нашої розмови багато хто з присутніх кивали мсьє Паскалю, здіймали келихи догори, посилаючи таким чином вітання, і з цікавістю оглядали мене. Я почувалася ніяково у своїй чорній сукні…
— Мабуть, щось подібне ви скажете колись і про мене? — запитала я.
— М-м-м… Можливо, можливо… — байдуже промимрив мсьє Паскаль.
Очевидно, я була йому не цікава, незважаючи на те що він обрав моє резюме з тисячі інших. Я знову занудьгувала.
— Зараз буде жива музика, — миттєво відреагував мсьє Паскаль. — Вони приходять о пів на сьому.
Справді, за кілька хвилин у кутку, на невеличкому круглому подіумі почали налаштовувати свої інструменти молоді люди у вилинялих футболках.
— Вони гарно грають! — пожвавішав мсьє. — Вам сподобається.
Мені подобається, коли грає музика.
Мені подобається, коли грає музика в дерев’яній кав’ярні.
У дерев’яній кав’ярні на околиці незнайомого міста.
Незнайомого міста, якому я байдужа і яке байдуже мені.
Тоді я заплющую очі й уявляю, що я сиджу в дерев’яній кав’ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене.
Міста, в якому співають «Моя дівчинко печальна, моя доле золота…» і йде дощ.
Міста, яке я хочу вихаркати з себе — зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою…
Я навіть не помітила, що вони — вже грають. Мені здалося, що це лунають мої думки.
— Я ж казав: вам сподобається, — підморгнув мені мсьє Паскаль. — Вони стануть дуже знамениті. Одного вб’ють, коли йому виповниться сорок, у місті Жовтого Князя неподалік великого скверу, другий втратить кохану дружину, а згодом одружиться із жінкою без ноги… Третій…
Я кивнула, вже не слухаючи його бурмотіння, не відриваючи очей від круглого подіуму. Власне, туди дивилися всі. Джинсові парочки, цілуючись, повільно рухалися в напівтемряві. Я подумала, що там, звідки я приїхала, вже немає таких простих кав’ярень, де ось так можна потанцювати, замовивши лише склянку пива.
— Якби я був молодшим, я б запросив вас до танцю, — сказав мій господар, ніби виправдовуючись. — Ви ж давно не танцювали…