Цікаво, яким був останній мазок на полотні Леонардо да Вінчі «Мадонна в гроті», подумала я. Мабуть, справжнє мистецтво починається тоді, коли ти, закінчивши роботу, починаєш її тихо ненавидіти… Якби я була справжнім кухарем у ресторані своєї країни, тобто — богом для шлунків респектабельної публіки, — я, мабуть, точно потрапила б до в’язниці, бо не втрималася б і колись всипала б до якого-небудь «фондю бланж-манже» пригорщу отрути для пацюків! Адже немає нічого прикрішого, коли твою працю, твій витвір мистецтва зжирають під вульгарні тости, присвячені якомусь «Івану Івановичу».
Я мовчки стояла над вепром, усередині якого в курячому тілі було зашифровано кролика, і слухняна паства так само тихо причаїлася за моєю спиною. Вчіться, діти, допоки я з вами, подумала я і зняла з пальця срібну каблучку.
— Срібло — дезінфікує! — авторитетно промовила до спостерігачів і вкинула її в черево. — А тепер шийте!
Я весь час подумки звертаюся до малярства. І тому в цю мить уявила дивовижне полотно, яке могла б намалювати, — «Ті, що зашивають прихованого кролика у вепра». Ця божевільна страва, до речі, моє підтвердження того, що світ влаштований, як мотрійка, і все досить гармонійно вкладається у все.
Отже, закінчивши роботу, ми засунули лист із вепром у піч. Протягом кількох годин мої помічники поливали тушу соком, котрий утворився довкола неї.
А я безсило сиділа біля вогнища і думала, чи цього хотіла, збираючись у цю дорогу?
Одяг мій забруднився, хоч на мені й був великий фартух з брезенту. Мені не показали ніякої кімнати, де я могла б помитися, розташуватися і відпочити. Мої помічники немов забули про мене і вже метушилися, нарізаючи салати, розливаючи вина по карафах і піднімаючи це все нагору за допомогою спеціального ліфта.
Останнім на нього поклали вепра на велетенському блюді. Все це мене вже не обходило. Навіть їсти не хотілося. Куховарка перехрестила вепра, немов рідного сина перед далекою дорогою, і натисла на ґудзик підйомника. Вепр, з якого духмяними цівками випаровувалася його бідолашна душа, повільно, мов цариця Клеопатра при в’їзді до Рима, поплив нагору. Я подумала, що варто було б роздягнутися і сісти на нього верхи. Ото був би справжній сюрприз для гостей мерзенного старигана! Хоча досить з нього і каблучки, об яку він зламає свій останній зуб! Тьху!
З
Зо два дні я провела в закуті біля кухні, вирішуючи, що робити далі, допоки кухарка не принесла звістку від мого господаря. Виявляється, мсьє наказав скласти список потрібних мені речей і всього такого іншого — одне слово, всього того, що буде потрібно для подальшого існування в його помешканні. О, яка я була розлючена. Три доби без ванни! Три доби під смердючим простирадлом у кухні на нижньому поверсі! Без капців, без нічної сорочки, у товаристві мішків з чищеною цибулею. Я вже точно вирішила розірвати контракт. І тому рукою, котра не затремтіла жодного разу, вивела на папері щонайменше десять абсурдних пунктів. Відчувала себе так, ніби впорядковую шлюбну угоду. Отже: джакузі і сніданок у ліжко, плазмовий телевізор, ліжко три на чотири (метри, звичайно ж), вікно з краєвидом на гори, шовкову білизну, шампунь фірми Проктер енд Гембл, зубну пасту Лакалут-актив, радіотелефон, сто пар білих шкарпеток з ангори (у мене завжди крижані ноги), набір косметики від Живанші, сукні, нові джинси, два собачих хріни…
Про хріни я, звичайно, дописала у «постскриптумі».
Наступного ранку, коли я намагалася хоч якось відчистити від кабанячої крові свої єдині джинси, щоби мати пристойний вигляд, коли вийду на вулицю, та сама кухарка, мадам Же-Же (тобто її ім’я, як вона сказала, Женев’єва), увійшла до комори без стуку і запросила мене прямувати за нею.
— Мсьє Паскаль просить вибачення за затримку та тимчасові незручності, — сказала вона. — Але стільки пар вовняних шкарпеток та ще певного кольору довелося чекати зі столиці. У нас маленьке місто, і такої кількості в крамниці не знайшлося…
— Це непокоїть… Паршиве у вас містечко, якщо в ньому немає шкарпеток… — промимрила я, але все ж таки попленталась за нею — тими сходами, про які я вже розповідала.
Власне, мені було байдуже, що на мене там чекає — залізний гак для тортур, «іспанський чобіток» чи оркестр духових інструментів. Але, зізнаюсь, поглядаючи на картини, погладжуючи дерев’яні бильця і вдихаючи запах помешкання, освітленого тьмяним світлом, я шалено бажала, щоби наше повільне сходження тривало безкінечно. Мабуть, я вже тоді відчувала смак часу, розлитого в цьому просторі…