Жінка штовхнула двері в кінці коридора і шанобливо кивнула:
— Прошу. Розташовуйтеся. Мсьє Паскаль сьогодні дуже зайнятий. Він вас покличе сам. Обід о третій. Вечеря — о сьомій.
І, зачиняючи за собою двері, додала:
— Мсьє був дуже задоволений вашою стравою. Це буває не часто…
Чорт забирай! Хрін! Хрін! Сто мільйонів смажених щурів! Я не могла прийти до тями. За вікном на всю стіну височіли гори. Застелене білою пухнастою ковдрою ліжко нагадувало літовище! У шафі — все, що треба, щоби не ходити в заплямованих джинсах.
Я вирішила, що, мабуть, за мною хтось спостерігає у вічко прихованої камери, і тому, зберігаючи суворий вигляд, штовхнула двері вбиральні.
Джакузі…
Лакалут-актив…
Махрові рушники…
Купа звабливих слоїків із парфумами. Це точно якесь «реаліті-шоу» за участю дикуна з «третього світу»!
Цікаво, скільки цей пан за нього отримає?! Я скрутила дулю у величезне люстро і повернулася до кімнати.
Серед усього мотлоху бракувало собачих хрінів.
Посередині круглого скляного столика лежала моя срібна каблучка…
…Так я опинилася в цьому домі. Так відбулося моє знайомство з мсьє Паскалем…
Я знаю, що в моїй розповіді немає того, що можна було б назвати «правдою життя». Але до цього, повірте, ми ще дійдемо. Хоча мені страшенно нудно, коли я чую це формулювання. Правда життя полягає в запахові смаженої цибулі, гречаної каші, вона пензлем маляра-єзуїта намальована на брехливих обличчях політиків, вона лежить у капелюсі вуличного акордеоніста, вона рипить і кашляє у вимерзлих водопровідних трубах, вона ховається під брюками жінок у вигляді заштопаних колготок… Я наїлася її досхочу! Мене нудить від одного спогаду про ці колготки.
Так само нудить писати листи своїм колишнім приятелям. Адже я одразу, як неофіт, що потрапив на інший край світу, першого ж вечора написала листа своїй подрузі. Він був приблизно такого змісту: «Доїхала добре. Влаштувалася. Смажила вепра. Бачу у вікні чудові гори. У мене є власне джакузі. І сто пар шкарпеток з ангори… Вони — білі».
Потім я зібгала цю писанину.
Уявила, що могла б відповісти подруга. Вона б спитала про обсяг робіт, про зарплатню і про те, що означає вираз «смажила вепра», чи не йдеться про секс? А ще вона б зробила приписку про зиму…
До речі, там, у моєму місті, зима триває довго-довго, майже безкінечно, і всі говорять лише про погоду. Щоденно, хоч би де ти був — усі говорять про холоди. Учора було значно тепліше, ніж сьогодні! А який прогноз на завтра? Коли це скінчиться? Всі ходять бліді і ховають руки в рукави…
Але річ не в цьому. І навіть не в запаху «правди життя» — смаженої цибулі. Річ у тім, що там, у моєму місті, де довго-довго триває зима, я і сама говорила та думала лише про холоди…
І завжди вигризала весну зубами. Так люто, ніби їла тверде зелене яблуко! З вами таке бувало? З кимось одним — обов’язково. Я вигризала весну. Я так шалено її бажала, що часом мені здавалося, ніби вона надходила лише завдяки моїм зусиллям. У жахливі морози, що стояли наприкінці січня, я вперто вдягала під шубу коротку спідницю. Вітер і мороз хапали мене за всі заборонені для їхніх довгих щупальців місця. Проте під моєю шкірою розквітали квіти, проступали на ній, як татуювання…
З цими квітами, що перли зсередини, я могла б жити де завгодно. Але я не люблю застою. Який сенс консервувати ці квіти в собі? Не можна жити майбутнім, чекати і розраховувати на нього. Адже можеш напланувати на рік уперед, а завтра на голову звалиться цеглина — і прощавайте, Карибські острови!
Думка про цю кляту цеглину, що лежить на самому краєчку даху, якраз над моїм під’їздом, не давала мені спокою. Хтось живе на діжці з порохом, хтось — «від зарплати до зарплати», хтось — «від суботи до суботи» (була така розважальна радіопередача), я ж усім єством відчувала цю кляту цеглину, що в будь-який момент може зрушитись. Огидне, огидне відчуття…
А ще останнім часом, який передував від’їзду, мені запали рядки, вичитані в романі улюбленого Маркеса «Оповідь того, хто не потонув у відкритому морі»:
«Лежачи на своїй койці — верхній, я думав про рідну домівку, про рейс, який мав відбутися, і не міг заснути. Підклавши руки під голову, я дослухався до ледь чутного шелесту моря та спокійного дихання моряків. Піді мною була койка Луїса Ренхіфо, він хропів, ніби дмухав у тромбон. Не знаю, які він бачив сни, але певен, що він не спав би так безтурботно, коли б міг передбачити, що за ВІСІМ ДНІВ лежатиме мертвий на дні моря…»