— А що 6 ви зробили, коли б дізналися, що до кінця вашого життя лишилося вісім днів? — спитала я. Мені здається, це була досить гідна відповідь, хоча й не люблю відповідати запитанням на запитання.
Мсьє Паскаль засміявся.
— Не шукайте підступу в моїх словах, пані Голко! — сказав він. — Я розумію, що багато чого в цьому будинку вам здається дивним. Але я — людина стара, самотня, майже маразматична. Мені багато не треба. Так, деякі дрібниці…
«Ага…» — подумала я і щойно збиралася змалювати ці «дрібниці» у своїй голові, як мсьє Паскаль порушив мою багату уяву:
— Справді дрібниці. Звичайні побутові дрібниці. Про них ми ще поговоримо.
— Гаразд. — Я вирішила більше не фантазувати на тему різних збочень. — Але це трохи дивно. Чому ви не обрали для цих, як ви кажете, дрібниць більш гідну кандидатуру, якусь місцеву панянку?
— О, насправді у мене був досить великий вибір! — посміхнувся мсьє Паскаль і показав рукою на стоси паперів і тек, які лежали в нього під столом. Їх було так багато, як листів до Діда Мороза в Лапландію, що їх взимку пишуть дітлахи всього світу.
На мене зійшов священний трепет:
— І з усіх цих кандидатур ви обрали мене?! Чому?!! З вашою вдачею ви могли б найняти випускницю Сорбонни. Або Кембриджа. Або… царицю Савську. Певна: вони так само красиво хиляють вино… І не тільки це.
— Можливо, — промимрив мсьє Паскаль. — Але вони… не бачать коридора…
Я озирнулася на двері. Вони були зачинені — в них не було видно ніякого коридора. Хіба що я чітко уявила, що за ними, приліпивши вухо до замкової шпарини, стоїть матуся Же-Же.
Мій рух роздратував старого мсьє. Він заговорив енергійніше, ніби розтлумачуючи урок, який я давно вивчила і несподівано забула. До того ж він перейшов на «ти».
— Знаєте, що таке відчинений вхід?! Що таке коридор? Часом там (він вказав очима на стелю) двері відчиняються саме в той момент, коли ти висловлюєш своє бажання. Ти, звісно, про це і не здогадуєшся. Просто в цю мить промовляєш щось на кшталт: «Господи, я так хочу мати модну парасольку!» Це, гадаю, зрозуміло? (Я покірно кивнула, адже досить часто турбувала небесну царину подібними крамольними дрібницями.) Звісно, парасолька у тебе з’являється — у той чи в інший спосіб. Але в цьому разі вона з’являється швидше, ніж ти планувала. Але! — Мсьє Паскаль здійняв палець догори. — Якби у ту мить людина знала, що ДВЕРІ ВІДЧИНЕНО, хіба просила б про такі незначні речі?! (Я заперечливо захитала головою.) Так отож…
«Але до чого ж тут я?» — кортіло спитати мені, але мсьє Паскаль вів далі, і мене вже не дивувало, що він ніби читає думки, хоча це було не складно:
— Ви? Ви не вдаєтесь до крайнощів. Адже є дві категорії: ті, хто звертається по дрібниці (зазвичай вони кумедні і зовсім безпечні), і ті, хто уважно стежить за тим, коли двері відчиняються… Звісно, їм не випало знати про цю мить, але вони наполегливо, щоденно, щохвилинно вимагають СВОГО. А я не люблю надто наполегливих людей… І фанатиків не поважаю.
Він закашлявся і замовк.
Потім ми ще трохи поговорили про мої обов’язки. Відверто кажучи, я мало що зрозуміла.
Коли я вже стояла на порозі, мсьє Паскаль гукнув до мене:
— Ще одну хвилинку, пані Голко. Я забув у вас спитати: а що у вашому списку означає «собачі хріни»?.. Ми цього не знайшли…
5
Тієї ночі я спала спокійно. Відчула, що ця розкішна кімната — моя, і вже не придивлялася до кутків та дзеркал. Перше, що зробила після того, як повернулася після співбесіди із мсьє, розкидала речі, поміняла місцями вазони та стільці, виклала на стіл увесь свій скарб із косметички і розсунула штори, які висіли занадто охайно. Цим я «помітила» своє місце, як кішка. Те, що я тут затримаюся, зрозуміло. Аби тільки не змусили носити чорну сукню з білим фартушком і накрохмалений очіпок на голові!
Ближче до вечора мсьє Паскаль покликав мене знову.
— Я майже не виходжу з будинку, — сказав він. — І якщо кудись вирушаю — тільки до найближчої кав’ярні. Вона через дорогу. Але не для того, щоб поїсти. Часом там збираються мої друзі. Або ті, хто має шанс невдовзі ними стати. Сьогодні ви супроводжуватимете мене. Я хочу, щоб ви побачили їх, аби потім, коли вони прийдуть до мене, — не витріщатися. Ну і, звісно ж, спробуєте місцеві напої, роздивитесь. Я ж не маю наміру тримати вас в ув’язненні. Зустрічаємось унизу о шостій. І якщо можна… дуже прошу, змийте цю зелень із голови. Не хотів би, щоб про мене пліткували в місті…