З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Інші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.
4. Велика війна в Україні
Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250–278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.
На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).
Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – «каліга!» А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – «каліка». Згодом його відноситимуть до будь-якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – «аква віта» – «вода життя», що з часом перетвориться на всім відому «оковиту» (шведською – «аквавіт»).
Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.
Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – «розділяй та володарюй». Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.
Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи «Едди», – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид «Едди») та далі на північ. Про це пише Амміан.
Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.
Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: «золото Пітроаси», яке знайдуть тільки на початку XIX ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.