До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль-тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орди. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…
Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті «білих гунів» – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.
Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишній римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною «Ґото-аланські поля», та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.
Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.
Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів («сокир» – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.
Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.
Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній «Історії ґотів»:
Війська зустрілися на Каталаунських полях, що звуться також Мауріатськими. Вони 100 ліг довжиною та 70 шириною. Ґальська ліга – то є 1500 кроків. Ось ця земля й стала полем змагання незчисленних народів. З обох сторін виступали кращі сили. Не застосовувано жодних хитрощів, билися у відкритому полі. Яка ж могла бути ґрунтовна причина для руху таких великих мас? – та яка ж ненависть наказала їм так озброїтись одне проти одного? Доведене, що рід людський живе для королів, оскільки внаслідок зриву одної свідомості створюється різанина цілих народів, а воля самозакоханих монархів знищує вмить те, що природа створювала віками.
Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих «сілових міністєрств» з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…
Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.