Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:
Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.
Занесенням чуми до України підчас російсько-турецької війни 1768. Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.
Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.
Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.
Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.
У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!). Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.
Настання Третьої російської імперії 1917 знаменується помітним посиленням тотального антиукраїнства. А розпочинається репресіями російської окупації 1918, коли розстрілювали навіть тих, хто насмілювався розмовляти українською (бєй буржуєв і украінцєв), та організували пробний голодомор 1921 – прообраз майбутніх. Він понищив переважно українців та кримських татар, орієнтовно, десь у сумі до 2 млн. жертв.
Потім записали себе до «сбліжєнія» розбійницькою колективізацією 1930, несумісною із законами країни, з її «розкуркулюванням» та депортаціями, які, вимушені ще раз нагадати, міжнародним правом прирівнюються до ґеноциду.
Нищенням 1930–1937 української інтеліґенції та всіх національно свідомих людей («украінский буржуазний націоналіст»).
Масштабним та удалим голодомором 1932–1933, найбільш успішним із усіх, що планувалися й проводилися совєцькою владою; 10 млн. жертв. На їх місце цілими селами переселювали росіян. Так він і створювався отой їх «русскій пєрєвєс» в Україні, про який з такою певністю і гордістю писатиме 60 років потім нобелівський лавреат А. Солжєніцін, добровільно приймаючи на себе роль «слов’янського» блазня.
Новими масовими антиукраїнськими репресіями в Галичині, підчас її повторної російської окупації 1939–1941.
Підстеленням 1941 України під гітлерівську окупацію, аби потім можна було необмежено переслідувати за те, що «бил у нємцєв», або «сотруднічал с нємцамі» і т. і. А ще й колоти у вічі – от ми вас «освободілі от корічнєвой чуми XX вєка».
Планувався й готувався – вивезенням цілих заводів і ліквідацією робочих місць, як і можливо повною викачкою продовольства – новий та як же масштабний голодомор в Україні. Але, не вийшло. Хоч як було важко, але вичерпно виявилося, що під «фашістами» голодоморів не буває. А під совєтами вони бувають, як же добре відомо.
Виселенням (тобто ґеноцидом же) усього неросійського населення Криму 1944. Бо там були не самі кримські татари, були й греки, вірмени, болгари… були, ясна річ, і українці.
«Сблізілі» ще й кривавою лазнею 1943–1950 в Західній Україні, з новими мільйонами закатованих, розстріляних та депортованих. В ті ж роки «освобождєнія» мільйони людей було репресовано та виселено із східної України. А героїчні бійці УПА так і не відновлені в правах. А потім і новим заключним голодомором 1947, який хоча й не вдався повною мірою, але уніс життя ще 1,5 мільйона українців.
А чи ж даруємо їм, нашім «слов’янським братам» повоєнні репресії проти національно-свідомих українців? Табори та психушкі, Мордовію, Пєрмь? Пробачимо їм і забудемо убивства Валерія Марченка і Василя Стуса?
Чи може підемо знову «своім путєм»? Як оте «Товариство імені Олекси Тихого» на Донбасі, метою якого, кажуть, є ніби «очістіть єго імя от обвінєній в украінском націоналізмє».