Перші підозри щодо цього чергового звірства виникли, коли 1941, після початку війни з Гітлером, Совєцький Союз мимоволі став по один бік із польським урядом у лондонському екзилі, якого очолив на той час ґенерал Владислав Сикорський (1881–1943); тепер ішлося про формування з польських полоненних – польської армії на теренах совєтів. То була осінь 1941, німці переможно крокували на Москву і Сталін був ладний на все.
Тоді й почало з’ясовуватися вперше, що бракує десятків тисяч офіцерів, які – по всьому, мали бути саме тут, у совєцькому полоні. Із того, як незграбно викручувався Сталін перед польським прем’єром Сикорським та ґенералом Андерсом, який мав формувати армію, – було ясно – справа тут не чиста.
Отже, тим часом, як у Бугуруслані було майже уформовано польську армію (та – за дуже короткий термін), – почали гуляти чутки про масові розстріли в Катині. Вони спричинили до того, що армія відмовилася воювати на совєцькому фронті, захищати злочинців проти людства, та по складних дипломатичних маневрах покинула СССР через Красноводск, перебазувавшись до Ірану. Потім була кампанія проти шейха Рашіда Гаїлані в Іраку, потім війна проти військ маршала Роммеля в Африці, потім – завершальна кампанія в Італії.
В Африці солдатам ґенерала Владислава Андерса (1892–1970) випало відзначитися вперше 21 жовтня 1942, коли у складі 8 Британської армії поляки та австралійці розгромили під Ель Аламейном африканський корпус ґенерала-фельдмаршала Ервіна Роммеля, та погнали його назад, аж до Марету в Тунісі. Друге велике випробування прийшло в Італії, де союзники висадилися 20 січня 1943 та зустріли затятий опір армій ґенерал-фельдмаршала Альберта Кессельрінга на половині півострова. На сучасно укріпленій німцями древній «Лінії ґотів». Бої за головний плацдарм під Монте Кассіно тривали майже три місяці, поки німецьку оборону на початку травня не прорвали Карпатські дивізії 2 корпусу Польської Визвольної армії.
Наслідком усього цього стало те, що коли наспів час «освобождать Польшу», прийшлося поспіхом створювати нову Польську армію. Цього разу, правда, не з поляків, яких полишилося зовсім обмаль, як із українців та жидів, але… «нєт такіх крєпостєй, какіх нє моглі би взять большєвікі»…
Польській мові цю збіранину, зрозуміло, не навчили, але «політрукі» роз’яснили, принаймні, що заходячи до костьолу треба знімати шапку; та хреститися зліва направо, а не навпаки.
Розголосу масовому мордерству в Катині надали німці, по свіжих слідах, іще взимку 1942. Вони першими дослідили справу та довели, що польські офіцери були розстріляні саме 1940. Додамо, про всякий випадок, що німці польських військовополонених не розстрілювали, бо Польща, на відміну від СССР, – підписала Женевську конвенцію; та, дотримувалась неї. Нагадаємо, що ті ж німці взимку 1942–1943 відкрили таємні масові могили у Вінниці, що полишили по собі московські енкаведисти з 1937 по 1941.
Отже, черговий злочин Москви остаточно набув розголосу та мовчати було не можна. Тому, щойно околиці Смоленска було звільнено від німців, 1943 було створено авторитетну совєцьку урядову комісію. Хто там до неї входив – важко й встановити, але пригадується, принаймні, що там були – як завжди, видатні письменники (совєцькі, зрозуміло) І. Еренбург та А. Толстой, а також відомий лікар Ніколай Бурденко.
Комісія однодухо віднесла весь злочин на рахунок «нємєцко-фашістскіх захватчіков». Так само, як приписано було гітлерівцям й оті вінницькі поховання, яких вони були відкрили світові.
Двом сталінським літературним утриманкам (за визначенням Джорджа Орвелла) – Іллі Еренбургу та Алєксєю Толстому – ніколи не було, чого втрачати, але шановний професор Н. Бурденко… ой-ой!
Але, час рухався. В авіакатастрофі над Гібралтаром (хіба не без допомоги совєцької розвідки?) 1943 загинув польський прем’єр на вигнанні, ґенерал Владислав Сикорський. В Ялті 1945 недолугі союзнички остаточно капітулювали перед звитяжним Сталіним, віддавши йому на потраву всю Східну Європу. У звільненій Польщі ті поляки, яких не добили ні гітлерівці, ні сталінці, – отримали нарешті свого власного «вождя і учітєля». Ним став один із беріївських підручних, кажуть, колишнй слідчий НКВД «по особим дєлам» Болєслав Бєрут. Поляк («інородєц»!), що не тільки пережив 1937, але й вислужився на слідчого НКВД (та ще «по особим дєлам»!) – можете собі уявити, що то була за людина.
На всі історичні події, в тому числі й на морд у Катині, – спала залізна котара мовчання. Справжньої історії в «соцлагєрє» більше не буде, буде тільки вигадана в Москві, аж до… Аж до горбачовської «гласності», коли пригадали й Катинь та доручили спільній польсько-совєцькій комісії істориків, – «разобраться». Якби не тиск Польщі – не було би й цього. Розбиратись не було в чому, але дозволити урочисто відмітити 50 років совєцького злочину в Катині – не наважився й Горбачов.