Повторити це в наш час, коли Росія об’явила «дємократічєскіє рєформи» – було би скандалом на світовому рівні. Могли би цим одвічним прохачам десь і грошей не позичити; на прожиття. Та Росія – дозволила відмітити. Але, в той же час і дистанціювалася, бо президента Б. Єльціна на церемонії 4 червня 1995 – не було, прислав якусь дрібноту. Але на неї приїхав президент Польщі Лех Валенса, та подібна відсутність (поготів – у себе вдома) – стала демонстрацією зневаги. Того, що ви там – як собі хочете, а Росія не з жертвами Катині; вона радше, як і в інших випадках, – з їх катом, «вєлікім Сталіним».
Чи розуміє це сам президент? – важко сказати. Від людини, яка відкидає японську допомогу постраждалим від землетрусу на Сахаліні тільки тому, що вони – ніби можуть за це «потрєбовать русскіє Куріли», – означало би вимагати понад міру. Вимагати розуму там, де його не було й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини – одна справа, а як ні (а здається – саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії – то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні – разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!»
Колись, пригадується, господін Солжєніцин не полінувався прибути із свого далекого Вермонту до Франції, щоби бути присутнім на відкритті пам’ятника «шуанам», які вперто, але марно протиставилися військам «Вєлікой французской»; як же це було тоді, 1989, – актуальне для всього світу! – сміх один. А тут, до власного Смоленска (якихось 500 км) – не поїхав. Щоб, зауважте, не покласти вінка на могилу тих, хто першими збройно поставили опір гітлерівській аґресії. Та були – чи не саме за це? – розстріляні тодішніми союзниками Гітлера. Яка ж, воістину всесвітня ганьба!
Сьогодні подібних людей вичерпно характеризує простий факт, – важливе не те, про що вони кажуть, важливе те, про що вони мовчать. У Чечні два роки йшов ґеноцид, відвертий та цинічний, – тотальний. А, чи він про це колись прохопився, цей нобелівський лавреат? Згадав про цю розбійну війну Росії? – ні, ніде й ніколи.
А, хто не засуджує, той – шо поробиш, підтримує; для колишнього дисидента – як же почесно! – такою вона була, є та буде – Росія…
Доповнення 3
Кримська трагедія
У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, – займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій – «Імперії Зла» – СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним – виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.
Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, – називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу…». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.
«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, – це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента – кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, – з непам’ятних часів.
Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, – знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.
Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців – від окупації 1709.
Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна II пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього – воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, – ніде у літературах цивілізованого світу: