Тепер підлягало повному знищенню все, що могло нагадати про існування кримського народу в Криму в минулому.
Підлягали знищенню всі письмові або друковані матеріали кримською мовою або кримських авторів. Та – не тільки. Спалювалися, згідно з інструкціями, твори російського графа Л. Толстого, перекладені на кримську мову. Ноти романсів та арій російських композиторів, де були кримські тексти. Навіть «безсмертні твори» Лєніна та Сталіна, тією ж мовою. Підлягали знищенню будь-які документи з кримської, не імперської історії; навіть – тисячолітньої давності; навіть унікальної цінності. Спалено було всі експозиції музеїв народного мистецтва. Що можна було спалити – палилося; що не горіло – розбивалося. Одночасно була проведена нова архітектурна чистка. Були знищені (іноді – під фіктивним приводом воєнних ушкоджень) древні будівлі, які випадково вціліли від попередніх руйнувань.
Разом із народом мала зникнути без сліду його культура, та взагалі, все, що про нього нагадувало.
Так було здійснене друге російське «покорєніє Крима».
Було довершене знищення цієї древньої культури, набагато старішої від російської. Яка, за свідоцтвом учених експертів, увібрала до себе культурні традиції своїх попередників: кимеріян, таврів, ґотів і кипчаків; так само, як із цих історичних народів Криму склався його сучасний нарід.
Тих самих великих традицій, додамо від себе, з яких пустоцвіт Росії не сприйняв ніколи й нічого. То був іще один історичний злочин у низці багатьох, багатьох інших; не менш мерзенних.
Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину – ще потрібно «реабілітувати», – яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але… Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937-го» – Л. І. Брєжнєва та А. Н. Косигіна; а на «мєста» були віддані накази – не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це – порожня формальність, – скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» – прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! – та, чи тільки їм одним?
На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї – не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.
А ті там, у Москві – всесвітньому центрі ґеноциду, – взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», «русскіє Куріли»…
Доповнення 4
Кубинська криза та вбивство
президента
Кубинська криза була, як свого часу Польська війна 1920, – зворотнім пунктом совєцької політики, знаменувала відхід від авантурної політики прямого військового протистояння за явно ницих власних сил – до політики більш довгочасової та виваженої.
Оглядаючи всю коротку діяльність біснуватого Хрущова, важко буває позбавитись відчуття того, що саме він був найбільш енергійним із совєцьких вождів. Подібно до Брежнева, Косигіна або Андропова – він був цілковитим поріддям сталінського 1937. Хоч, як і всі вони, доволі недолугим. А на вечірках «вєлікого Сталіна», якими той пнувся розвіяти зловісну іпохондрію, що так давила його наприкінці життя, – «Нікіта» незмінно фігурував на ролі блазня. Вже одного цього було досить, аби набути такого синдрому задавленої аґресивності, якого з надвишком вистачило на оті десять років «вєлікого дєсятілєтія». Не дивно, що потім, за оте коротке десятиліття свого особистого правління, він і миті не дав комусь нудьгувати. Він був, як і Сталін, свідомим та холоднокровним політичним убивцею. А цей доведений факт ставить нас і перед проблемою так і не розкритого та найбільш сенсаційного політичного убивства XX ст., – президента США Джона Ф. Кеннеді (1917–1963) в Далласі 22.11.1963.
Офіційна версія була (та й – полишилась) вкрай убогою. Убивство президента скоїв ніби такий собі неробний волонтер американської морської піхоти – Лі Гарві Освальд. Який потинявся якийсь час на Кубі та в СССР, звідки й вивіз свою дружину Марину; як виявилося в ході слідства – патологічну брехуху. Причини вбивства? – про таке не було мови з самого початку. Освальд категорично заперечував причетність до замаху, але виправдатись так і не встиг: перед судом був прилюдно застрелений, супроводжуваний під руки поліцією, дрібним місцевим гангстером Джеком Рубі. Який і помер, в свою чергу в місцевій тюрмі за не досить з’ясованих обставин. Отак, коротко і просто: один психічно незрівноважений злочинець убив президента, а другий психічно незрівноважений злочинець – убив його. По-американськи просто. Мотиви злочинів? – вибачайте, про таке під час слідства й мови не було.