Впродовж VI–VIII ст. відбувається в загальному злиття людей України до єдиного народу з єдиною мовою, яка викриває, щоправда, трьохскладову лексіку. З тих часів візантійські ромеї припиняють розрізнення окремих народів України, іменуючи їх збірно – слов’яни. Далеко потім ця назва буде узагальнена та розповсюджена на сусідні з Україною народи, що розмовляють схожими мовами. Бо Гунський каганат мав свого часу немалі терени, не обмежувався сучасною Україною. З цим співпадає в часі й розпад каганату на західну (Паннонія) аварську частину та східну київську (Україна). Розселення слов’ян Європою то справа саме Гунського каганату під аварами.
Саме ця обставина – що ми народилися як нація внаслідок злиття трьох етнічних потоків: балтицького (Велика Кимерія), ґерманського (Свитьюд-Скитія) та угро-тюркського (Гунія), – спонукає замислитись. Не над фактом як таким, бо він радше є банальним, одвічно народи виникають з інших народів та нікуди не зникають, розчинюючись в якихось народах. А радше над тим – а що ми від них були успадкували? Однак, це є непочатий домен наукової цілини, та не будемо на разі до нього заглиблюватись. Обмежимося лише тим, що тут безпосередньо кидається у вічі, як же цікавим спостереженням.
Ґоти були, на свій час, чи не вершиною ґерманського світу, спочатку в Скитії, потім і в цілій Європі, та все ґотське у ньому вважалося вищого гатунку: зброя, коні, доблесть… Конунг остроґотів в Італії Теодоріх Великий (493–526) своїм авторитетом вирішував, часом, спори конунгів далекої Ґерманії. Та є й у вищому ступені правдоподібне, що саме прикметник «ґотське» став з часом синонімом «доброго» в німецькій як в англійській мові: gute, good. Але є досить відомою й коротка історія королівства остроґотів в Італії (493–555), яка відкриває нам вищі приклади патріотизму та доблесті, але рівно й приклади підлої зради власного народу на користь імперії (яка й згубила врешті-решт королівство остроґотів), якої не знайти хіба ніде більше. Зради як рясно оплачуваної, так і цілком безкорисливої (!), наскільки можна судити. Зради навіть у родині самого конунга Теодоріха. А це мимоволі нагадує нам прецеденти з нашої наступної, вже української, історії. Та з відносин зі зовсім іншою імперією, хоч вона й проголосила себе наступницею Візантії.
Все це варто простежити, дослідити. Розуміємо, що не завжди наслідується та успадковується саме краще, але… Як і чому? Над цим варто подумати.
Повернемося нарешті до отого розпаду каганату. Він, цей розпад, і це очевидно, був пов’язаний з міжетнічним конфліктом, який назрівав с самого початку аварського правління, між аварами та неаварами каганату. Та посилився, коли ці останні злилися до одного народу, почули себе сильнішими. Принаймні, те що ми знаємо з довгої історії народу аварів, певним чином, порізнює їх від толерантних і товариських гунів, з їх величезним історичним досвідом спілкування з іншими народами, від кордонів Китаю та по Україну.
Авари заникають політично після програної ними третьої війни проти Карла, а східну київську частину каганату ще намагатиметься поширити Ольгов-когань (882–918), але про марність його зусиль свідчить те, що вже Ігор править як князь. Наприкінці цей титул будуть відносити ще до Юріслейфа (1019–1054). Він не лише знову приєднав Новгород, але й упорядкував колонії на півночі, заснувавши й дві нових: Юр’їв в Естонії та Ярославль на Волзі. Але вже його сини так занапастять справу, що аж до приходу монголів Київ буде тільки підупадати.
І, все ж… Так, Київське князівство було всього тільки рештком наддержави минулого – великого Гунського каганату, а Київ (тодішній Гунагард) крім коротких часів Аттіли був його столицею ще півтисячоліття перед Олегом, та російський історик не без здивування напише нам, що:
Уцілілі рештки будівль ХI та ХII ст. по старовинних містах Київської Русі, храмів із їх фресками та мозаїками вражають своєю майстерністю того, чиє художнє око виховалось на архітектурі та живопису Московського Кремля.
Зауважимо до цього, що отой Московський Кремль був побудований італійськими майстрами епохи відродження у XV ст.
Культурні впливи Києва могли бути дуже старими, бо й хан Белембер, засновник нашої великодержави, не обрав би її столицею перше-ліпше містечко. Київ міг існувати здавна та розквітнути в часи Ґерманаріха Великого (325–375) завдяки експансіїї ґотів на північ.