Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….
Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці «німецькі» слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.
Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто-ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп. 5).
Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.
На відміну від балтицької Кимерії-України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто-ґерманська Скитія-Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців «наукі наук», – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця «воєнной дємократієй», – надавав цій події непропорційно великого значення:
Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…
Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське «ґуд» або німецьке «ґуте» – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника «ґотське». Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.
Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.
Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.
Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.
Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів «Слова о полку Ігореве» (датується 1187): «Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…» Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині XIII ст., писав, що «мова цих людей – тевтонська»; тобто – ґерманська.
Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгівельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.
Про могутність тодішньої Скитії-України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготів, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не «звільнити», то «добровільно приєднати» до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Іран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт-и-Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Індії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.