Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки.
Я не був на вокзалі років десять. Він змінився — з'явились кіоски, комп'ютерні ігри, зникла перукарня, все рушилось і тонуло в хвилях піску, минулого року вирішивтаки зайти. Піднявся на другий поверх. Картини, ясна річ, вже не було, очевидно її спалили. Або хтось викупив її до приватнзї колекції за сто тисяч американських доларів. На стіні і далі було видно її контури — ремонт з того часу ніхто не робив. Я мовчки пробачив своєму минулому ще одну зраду і пішов на вихід. Раптом я зупинився, щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами знаходилось щось до спазмів знайоме. He може бути, подумав я і пішов дивитись. Це справді була вона. Перевернута набік, картина повністю закривала собою вікно, через що на сходах стояли сутінки. Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивались промені, фрагментуючи і подрібнюючи зображення. В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов ближче і зазирнув — гаряче літо, сонячний пил, далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці.
Чим мені подобався парк культури — він жив своїм життям. Мало зважаючи на примхи й конвульсії часу за зеленою огорожею, котра відціляла парк від дорослого світу. Мені подобався постійний рух у парку, загальний настрій — відтяжний і ненав'язливий, такий настрій панує, очевидно, в чистилищі, коли вже поміняти щось пізно і тільки й лишається, що чекати на рішення присяжних, гойдаючись при цьому на важких дерев'яних гойдалках. В парку працював знайомий моїх батьків, дивовижно широкої душі чоловік, постійно вгашений і елегійно налаштований щодо дитячого відпочинку, він продавав квитки, вмикав каруселі, запускав гойдалки, забезпечуючи рух усього живого, після чого зачинявся із двірником в тісній кабінці з написом каса і далі бухав. Іноді він забував про каруселі, і діти годинами катались на фарбованих слониках — до істерії, до блювоти, в сенсі не до того моменту, коли їм ставало погано, а якраз навпаки — коли ставало погано йому, і він вибігав зі своєї кабінки і бачив весь цей вертеп навколо себе, після чого йому ставало ще гірше. Мене він завжди катав безкоштовно.
Іноді я думаю — чи хтось і далі в тому парку катає дітей, чи мають вони свого дитячого святого, котрий нетвердим похмільним рухом запускає всі каруселі й атракціони їхнього дитинства, жонглює сонцями і перекидається веселками, висипаючи з кишень разом із рештками дріб'язку зірки й метеорити; які знаки помічають вони навколо себе, на яких літерах вони вчаться читати; чи зможуть вони потім розповісти вже своїм дітям і внукам, як у їхньому мирному небі, просто над їхніми головами, ще можна було побачити величні й гаснучі зблиски історії; історія ця була далека й недосяжна і мала кривавочервоний відтінок — як тюльпани, як кров, як кокакола.
84-й. Гараж.
У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте коли йому видавалось, що я втрачаю совість, просто обламував і все — говорити про щось далі було марно. Він весь час був у дорозі — то переганяв нові машини, то мотався по навколишніх автобазах у пошуках різних деталей, мене це вставляло, я час від часу чіплявся до нього, починав канючити, він не витримував і брав мене з собою. Все дитинство я прокатався зі своїм старим, коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якоїнебудь придорожньої їдальні і годував мене строгою водійською їжею. Я і тепер пам'ятаю т їдальні, біля них, як правило, стояло кілька фур, поруч могла примоститись цивільна копійка, де-небудь на маргінесі міг виникнути чорний мотоциклегний бік, але в основному тут штовхались далекобійники, які гнали літніми трасами в невідомість, і лише короткі зупинки в закладах громадського харчування хоча б якось пожвавлювали монотонність їхньої гонитви трасами республіканського та союзного значення. Водіїв завжди можна було вирахувати в компанії, у них був уважний повільний погляд, погляд степової фауни, котра постійно щось собі виглядає, вони навпомацки вивчали географію, їхали, куди їм скажуть, розвідуючи дорогу, мені вони ніколи не подобались, те, що мій старий ганяє тачки і працює водієм, мене влаштовувало, а ось всі інші водії мені не подобались, я думав тоді, та й тепер так думаю, що мій старий є приємним винятком із цієї доволі мудакуватої публіки — водіїв. Мене, до речі, водії теж не люблять. Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що міняє. Щоправда викидали мене вже в іншому, наступному, житті, тоді ж, у моїх вісімдесятих, старий годував мене, умовно кажучи, дарами ланів, поїв гірким компотом, і ми повертались до нашої машини. Було сонячно й вітряно, трасою сунули легковики на Росію, час від часу з'являлись поодинокі велосипедисти, які їхали повільно і мали можливіть роздивитись малого нахабного подорожнього, котрий стояв і мочйвся під стіною водійської їдальні, ну, себто мене, як ви здогадались. Ми їхали далі, приїздили на автобазу і тут починалося найнудніше — старий зникав у конторі з якимись сірого паперу накладними, а я залишався сам — під блакитним небом, під шлакоблоковими стінами гаражів, біля прохідної, за якою знаходився ще один стратегічний пункт народногосподарчого призначення.