Ми грузились в автобус, який швидко наповнювався запахом мокрих гетрів і спітнілих наскрізь футболок, запахом шкіри й пропитих чоловічих тіл, наш футбол завжди відгонив спиртом, Тренер мав касу — профспілки офіційно платили кожному учаснику матчу щось близько трьох радянських карбованців, це були вже бабки; Тренер і нас великою мірою брав для кількості, тому що на кожного з нас, незалежно від нашої користі для цих змагань, згідно зі справедливрю радянською системою розподілу теж припадало по три карбованці, гроші Тренер, ясна річ, нікому не віддавав, він брав усю суму і купував дві банки самогону, шість літрів бронебійного, вибухонебезпечного сему, які він відкривав і який ми випивали просто в автобусі, разом зі старшими колегами по м'ячу, разом з легіонерами із міського клубу, разом із нашим Тренером і Вчителем.
Ми приповзали додому, але навіть в такому стайі ми мало чого боялись, батьки не наважувались нас чіпати, у нас була залізна відмазка — ми займаємось спортом, причому робимо в цьому напрямку очевидні успіхи. В якийсь момент ми забили на все — ми забили на навчання, на кіно й телебачення, на батьків і родини, навіть на секс забили, себто в нас його і не було до цього, сексуто, а тут ми на нього ще й забили: який секс — ми кожного дня ганяли наш шкіряний м'яч, до отупіння, до темноти в очах, до одурі, до абсолюту. Ми витоптали наше поле до чорного сухого пилу, ми збивали шипи з наших бутсів, на наших футболках проступала сіль і не видно було номерів, але ми знали наші номери напам'ять, і це було найважливіше на той момент для нас знання. Все це мало врешті якось закінчитись.
Якось Тренер попросив кількох із нас зіграти за одну із заводських команд, пообіцяв, що крім нас прийдуть ще кілька його друзівлегіонерів. Ми погодились. Легіонер прийшов один. Проти нас виставили справді серйозну команду. Вони нас просто задавили. Я стояв на воротах, і до кінця гри мене ледь не вбили. Наприкінці легіонер на нас ще й образився, пацани — сказав — грати не вмієте. Ми йшли додому і намагались не дивитись один одному в очі. Настільки опущеним я себе ще не відчував. Після цього моя любов до Тренера дещо спала.
Але річ не в цьому. Знаєте, що з ним сталось? He повірите. Це вже коли я закінчив школу, а він майже не грав. Він трахнув нашу шкільну прибиральницю. Чесне слово. Прямо на матах у спортзалі. Разом із учителем праці (себто учителя праці він не трахав, вони разом трахнули прибиральницю). Разом вони і лікувались у венерологічному диспансері, разом їх і звільнили з роботи. Думаю, він не надто цим і переймався, не знаю, як там прибиральниця, а для нього, очевидно, це не було справою життя, свою справу він робив на полі, виводячи нас на жорстку колючу траву розбитих стадіонів, витягуючи нас за собою в наше майбутнє, даючи нам — уперше в житті — можливість відчути себе переможцями; це нереальне відчуття від забитого голу, коли ти ще нічого у своєму житті не бачив, ти, на відміну від Тренера, ще не здогадуєшся, яким паскудним і невдячним може це життя бути, але ти вже знаєш, що потрібно, аби відтрахати його — це життя — по повній програмі, відмахати його наскільки стане сил — прокидаєш собі по флангу, обходиш їхнього правого опорного, ввалюєшся в штрафну і хуячиш в обхід воротаря в дальню дев'ятку!
Ти, до речі, спробуй якнебудьь при нагоді.
87-й. Пошта.
Поштове відділення викликало в мене нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволявсобі мати власну точку зору і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами і адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть лйстуватись футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав скоріше із почуття внутрішнього протесту, і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів.