Я розумію, ясна річ, всю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитись на своє минуле саме так — широкорозплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, котре засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання, потім все зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, вже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, все зміниться, все зміниться в гірший бік, так буває — там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись та мала впасти, і головне, що ніхто не знає — коли.
Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся і під'їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса і був п'яний. До керма його мопеду було прив'язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. Ти? запитав він. Ну, сказав я. Додому? Додому. Як справи? спитався він. Нормально, відповів я, а в тебе як? Я тепер фермер, сказав він. Фермер? Ага, фермер. Ну і як? Та як, мовив він, подумавши, погано — член торчком (він так і сказав — торчком), а здоров'я немає. Я подумав, що! для фермера це, мабуть, не дуже добре. Пам'ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили? спитгвся я. Hi, відповів він, не пам'ятаю. Будеш пити? він дістав пляшку. Hi, сказав я, не буду. Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. Заходь в гості якнебудьь, заговорив він, запхавшитаки в себе свою водку. Краще ти заходь, відповів я. Подаруй мені свою шапку, сказав він. Іди в жопу, відповів я. Ми знову розійшлись друзями.
89-й. Гуртожиток.
Капітан Кобилко. Це був капітан Кобилко. Високий і худий, капітанська форма звисала на ньому в різних місцях, на голові бовтався непропорційно широкий кашкет, у фільмах про громадянську такі кашкети носили врангелівські офіцери. Капітан був ліквідатором, схоже, в Чорнобилі його добре просмажили, він носив великі окуляри з темним склом і як на капітана виглядав просто жахливо. Нас він ненавидів, ми в нього асоціювались із чимось неприємним, я це бачив. Він учив нас правильно одягати протигази і вимагав, аби ми опановували азбуку Морзе. У мене особисто з азбукою Морзе так і не склалось. 3 протигазами теж. Найбільш діставало, що на його заняття ми мали приходити у військовій формі, виглядали ми як дауни, в нормальному одязі ми теж виглядали як дауни, нам було по п'ятнадцять років, нас плющило від адреналінуі у наших однокласниць різко починали рости груди, ми пробували курити в затяг і військова форманам у той час була зовсім ні до чого. Одного разу я прийшов на його заняття з бабусиним орденом вітчизняної війни третього ступеню. Капітан розстроївся. Доля йому явно не всміхалась і Господь Бог спілкувався з ним виключно азбукою Морзе. Влітку він повіз нас на військові збори.
Перед тим ми спробували від зборів відмазатись, пішли до знайомого лаборанта, який працював у поліклініці, і той виписав нам усім посвідчення, в яких від руки написав, що ми є непридатними для жодних військових зборів і у зв'язку з цим підлягаємо загальній амністії, щось таке, одним словом, не зовсім непереконливе, все це було скріплено трикутною печаткою поліклініки і його підписом — «лаборант Жуков» каліграфічно виводив він у правому нижньому кутку. Ми принесли наші посвідчення капітану, той, виявивши для себе, що половина класу є інвалідами, мовчки зібрав наші посвідчення і, коротко пояснивши нам, як саме він використає наші папірці, наказав усім готуватися до зборів. Того літа ми під амністію не підпали.
Нас завантажили в машини і повезли в табори. Табори знаходились за містом, посеред поля, на території петеу, тут було ціле містечко, з тракторним парком, футбольним майданчиком, класами для занять, їдальнею і гуртожитками. На літо петеушників звідси виганяли, вони розходились степами і повертались лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, зтракторного парку колгоспники крали соляру. Нас привезли і викинули на асфальтований плац. Капітан Кобилко наказав усім селитись і, тьмяно блиснувши своїми великими окулярами, пішов у штаб.
Зі штабу він прийшов увечері піддатий, надалі він у такому стані весь час і перебував, це додавало йому особливого командирського куражу, а нам — додаткових проблем на наші задниці. В першу ж ніч ми відпиздили нашого однокласника. Він був відмінником, і в школі ми його в принципі поважали, але дивно, що потрапивши в такі неформатні умови, ми відразу ж втратили навіть рештки тієї людської подобизни, яку намагалися зберегти в мирних умовах. Ми побили однокласника, ми побили меблі в кімнаті й зупинятись на цьому не збирались. I тут з'явився капітан, похмільно оцінив ситуацію і вигнав нас усіх, крім побитого відмінника, ясна річ, на плац. Ну, що, ублюдки, сказав він проникливо, значить спати ми не хочемо? Добре, сказав він, хоча нічого доброго в цьому не було. Значить, будемо тренуватись у бойових умовах. Всім взяти протигази! Понуро ми пішли за протигазами. Капітан Кобилко стояв посеред плацу, рішучий і піддатий, врангелівський кашкет збився на бік і капітан від цього теж хилився вбік. Одягнути протигази, суки! сухим ліквідаторським голосом наказав він. Ми слухняно почали одягати. Вспишка справа! повідомив капітан, і ми повалились на асфальт. Відбій, задоволено сказав він, і ми почали підійматись. Вспишка справа! повторив він, і ми знову посипались на асфальт, дзвінко, як кульки з підшипників. Що вам сказати? Цей уйобок муштрував нас добру годину на темному нічному плацу, де не було нікого крім нього і нас, хіба що з вікна гуртожитку за нами перелякано спостерігав побитий нами однокласник.