Оце його тягання із сестрами-жалібницями по санітарних вагонах? Навряд чи. Хіба що я чогось не розумію в концепції християнcтва. Що святому Петрові до сестер-жалібниць? В нього й без того турбот, я думаю. Але менше з тим, навіть якщо ти не дбаєш при цьому про захмарні брами й перепустки — не подобається мені його постійне недомовляння, адже ясно відчувається за всіма цими санітарними вагонами щось значно цікавіше, щось, про що Володимир Миколайович або справді забув, або зробив вигляд, що забув, — тому що наcправді його мемуари пахнуть трупами, пахнуть теплою кров'ю і брудним одягом, тифом і дизентерією, лише чому він про це не пише? Біда цієї літератури в тому, як на мене, що біографії кращих її письменників значно цікавіші за їхні твори, ну та це справи не стосується.
Ми сходимо на перон. Потяг освітлюють кілька потужних ліхтарів, як на стадіоні, вагони важко рухаються, набираючи швидкість перед наступним перегоном, далі потяг повертає на Донбас. Тут немає чого робити навіть удень. Вночі тут немає чого робити взагалі. На вокзалі холодно, навіть не зважаючи на те, що зараз літо, серпень, все одно — на вокзалі холодно і там уже хтось спить, давай, говорю я, пішли на автовокзал, там траса, спробуємо щось зупинити, в разі чого — просто дочекаємось першого автобуса, пішли, тут недалеко. Але це я так сказав — недалеко, насправді я ходив цими чорними від ночі вуличками не раз і не двічі, я то знав, що йти вночі, наосліп, навпомацки по неасфальтованих вуличках цього містечка заняття майже безнадійне, але що робити. Ми пройшли вздовж перону, зістрибнули на стежку, що тяглася вздовж рейок, котрих вже і видно не було в траві, оминули кілька цистерн із метиловим спиртом і цементну огорожу, все далі відходячи від прожекторів і вокзалу, повз нас прокотився наш Суми—Луганськ, обдаючи нас п'янким запахом тамбурного вугілля і солодкої кип'яченої води, потяг, це було щось останнє світле в цьому місті, далі довелось іти в темряві.
Автовокзал не працював. Востаннє коли я тут був, себто кілька років тому, він уже ледь жеврів, дві третини рейсів уже тоді не функціонували, село було відрізане від цивілізації, та й цивілізацією все це на звати було важко; крісла і лавки були напіврозвалені, дерматин із них здерто, і гучномовець тривожно мовчав. Але тоді, в усякому разі, ще працювало кафе, де продавались старі, аскетичні тістечка і яскраво-недоречні в цих строгих декораціях чупа-чупси. Я якось розраховував на це кафе, на ці чупа-чупси, зрештою, чупа-чупси мені були до одного місця, але я собі думав — о'кей, хай село відрізане від цивілізації, хай здерто дерматин, та хай навіть гучномовець не працює — я переживу, я переживу без гучномовця, чесне слово, але ж кафе, кафе, курва, має працювати, а де є кафе, там є яке не яке культурне життя — водяра, котлети, проститутки, хоча б щось, хоча б якась електрика і комунікації.
Але капіталізм оминув своєю вгодованою тушею ці суворі хліборобські місця, які вже тут чупа-чупси — вокзал не працював, на дверях висів замок і сподіватись просто не було на що. Ми обійшли темну споруду і вийшли на трасу. Під будівлею вокзалу стояла фура, очевидно, далекобійники відсипались до ранку, аби прокинутись і з новими силами пробиватись до Ростова чи на Кубань, відпрацьовуючи свої бабки, розвиваючи свій бізнес, назустріч своїй мрії, назустріч своїй смерті.
I ось ми стоїмо майже на виїзді з міста, метрів за сто від нас залізничний переїзд, і траса, біля якої ми зупинились, така чорна, що якби було не в лом, я повернувся б назад на залізничний вокзал — поближче до людей, поближче до цистерн із метиловим спиртом, поближче до духу Володимира Миколайовича, який час від часу мав би пролітати над залізничним вузлом, завертаючи на свою Третю Роту й тяжко зітхаючи вгорі від спогадів про санітарні вагони і третю селянську революцію. Зараз десь близько п'ятої ранку, ми попадали на землю під чиїмось парканом, в будинку за зачиненими вікнами працює телевізор, дивні люди, думаю я, живуть у цьому містечку, без кафе і гучномовця, без проституток і чупа-чупсів, сидять по хатах, позачинялись, суки, на всі замки і дивляться телевізор до самого ранку, що вони дивляться? що їх цікавить? останні новини? що вони хочуть почути в останніх новинах? чого вони чєкають від цього світу, ховаючись від нього за зачиненими дверима і забитими наглухо вікнами? — що їм у свою чергу може показати цей світ, що світ приготував для цих дивних людей, котрі дивляться телевізор о п'ятій ранку? баскетбол? точно, мабуть баскетбол, що ж іще, як не баскетбол.
I тут звідкись із-за будівлі вокзалу виходить дивна істота, нічний поморочений мужик, сутінковий проспиртований метелик, який, так само як і ми, зауважує фуру, крутиться коло неї, не наважуючись підлетіти ближче, і раптом бачить нас. О, думаю, цей, мабуть, не любить баскетболу, цікаво, що він любить.