Що я насправді хочу почути, не лише тепер, не лише в цьому барі з відьмою за шинквасом, а загалом — що я прагну почути, чим би хотів наповнити ефір, якби мав таку можливість? Десять треків, це близько сорока хвилин музики, сорок хвилин часу, за цей час зі мною може статись що завгодно, за цей час автомат має пропустити крізь себе десять чиїхось голосів, десять життів, переплітаючи їх із моїм голосом і моїм життям. Я подумав і натиснув десять перших кнопок, шо трапились під руку.
Завжди збуджуюсь, слухаючи музику. Коли читаю книги, зі мною такого не трапляється, як правило, коли книга подобається, я намагаюсь якомога скоріше добити до кінця, аби дізнатись, чим все закінчується. Якщо ж не подобається, мовчки відкладаю вбік, щоправда, потім якийсь час відчуваючи докори сумління. 3 кіно сигуація теж; проста — я чекаю за вершення фільму, виявляючи більш-менш помітну активність під час постільних сцен, мені кожного разу цікаво, як вони це роблять, це все реакція. Те саме з театром — у театрі я почуваюсь невпевнено, я боюсь, що актори кожної миті можуть забути слова і збитись, мене це напружує, але не збуджує. В театрі я люблю буфети. Натомість музика. Нікому ніколи не подобалась музика, яку я слухаю. Крім мене, ясна річ. Музику я намагаюсь слухати вдома і без свідків, мене розриває від образи й розпачу, коли хтонебудь підходить і вимикає музику, яку я слухаю, яка мені подобається, мою, блядь, музику. Я би теж хотів мати власну станцію, я крутив би там лише те, що подобається мені, щороку я звертався б до потенційних слухачів із проханням скинутись на пенсію податковому інспектору, ходив би зранку із кварталу в квартал, від дверей до дверей, говорячи, привіт, я той самий чувак, який крутить для вас кльову музику, мене знає Бьордон, можете чимось мені допомогги? Кожен із них мав би своє персональне право послати мене подалі, кожен із них мав би чудесну нагоду цим правом скористатись.
2. Neil Young. Rockin' In The Free World. Freedom!
Нейл Янг з затяганим хайєром і в підкреслено старих джинсах сидить на стільці й тримає в руках гітару. Фотограф зняв його зі спини, так щоби звідкись із залу бив прожектор і хрін що було видно, але разом із тим щоби лишалось відчуття, нібито в залі хтось є, нібито все це відбувається насправді. Ми стоїмо на даху п'ятиповерхового будинку, посеред Манхеттену, о другій ночі і дивимось вниз, на вулицю. Вулиці Нью-Йорка наповнені таксівками, час від часу там проходять поліцаї і геї. Мені навіть здається, що вони вітаються між собою. Весна 96го, нас всіх розриває від того, що ми стоїмо, звішуючись над прірвою, в темному океанському повітрі, п'ємо водяру з пивом, час від часу хтось через вікно виходить на пожежну драбину і підіймається нагору, за ним, у кімнаті чути незадоволений голос Нейла Янга, все на живо, все посправжньому, нам усім по дев'ятнадцятьдвадцять років і все вдається як ніколи, більше ніколи нам не буде все так вдаватися — безкарно, посправжньому, на живо.
Оманливість, яку тобі дарує голосна музика, ейфорія, що сповнює тебе, коли ти стоїш під великими чорними динаміками, назавжди дезорієнтують тебе, викривляють твої кістки, музика б'є перш за все по хребту, ти після всього цього вже не можеш як раніше, ходити вулицями, спати до обіду в теплому ліжку, ховаючись під подушку від сонячного проміння — музика калічить тебе, переплутує твої сухожилля, вганяє в тебе коркотяги й шурупи, за допомогою яких тебе можна тепер контролювати, вживлює в тебе тисячі рецепторів, тисячі оголених клем і розкручених розеток, тобою постійно прокочується чужа енергетика, як вагони з залізом, тобою перетікає чужа кров — чорна і гаряча; почута тобою одного разу музика змінює колір твоєї шкіри, звужує тобі зіниці, пересушує губи, робить різким голос і вразливими легені, роздуває вени і вганяє туди столове сухе вино, від чого ти — кожного разу, почувши свою музику — втрачаєш рівновагу і випадаєш із зовнішнього, цілком нейтрального щодо тебе, аудіопростору в кошмарний підводний світ персонального саунду, завдовжки ціле життя.
Скільки разів по тому мені доводилось помирати від тиші і розпачу, скільки разів мені не вистачало елементарного терпіння й такту, скільки разів мене ламало від небажання займатись тим, чим мені займатись доводилось, що я годен врешті-решт списати це на когось стороннього, має ж хтось за це відповідати, має хтось нести відповідальність за мою початкову школу, за викладені для мене основні понятгя й терміни, якими я мав користуватись у своєму проходженні через густі атмосферні шари.