Слабак він, подумав я насправді, просто слабак, цей іхній мажор, зірка коледжу, він просто обламався жити справжнім божевільним життям, спати в одному ліжку з двома такими само збоченими і мужніми в своєму збоченстві друзями, котрі ділили з ним презервативи і каву з молоком, котрі засинали, дихаючи з ним в унісон, як зі справжнім братом по зброї, братом no любові, братом по кров'яних згустках і потових залозах. Дуже легко відмовитись від спокуси йти поперек усталеної поведінки і замість викривленої, болючої і солодкої колективної любові вибрати стерилізований колективний спорт, у нашому конкретному випадку волейбол, ясно, що так простіше, замість того, аби спати зі своєю шістнадцятирічною подружкою, купувати їй протизаплідні пігулки і мити їй вранці волосся, куди простіше поступити в університет без іспитів, підв'язати благополучно зі своїм волейболом, перетворитись на середньостатистичного представника фашистського фомадянського суспільства і все своє подальше життя дрочити на глянцеві журнали, так простіше, ясна річ, більшість саме це й вибирають, саме така життєва поведінка чомусь і дотепер вважається нормальною, вона зрештою теж — поплаче, поплаче, але іспити складе нормально, вступить до університету, вийде заміж, працюватиме в офісі, народитьтаки своїх дітей, не маючи ані найменших сумнівів, від кого саме вона їх народила, бажаючи ці сумніви мати, але, на превеликий жаль, анітрохи їх не маючи.
Єдиний, хто міг із цієї ситуації вийти з гідністю, це чувак на кухні, той, який слухав Лу Ріда. Його я розумів, я б у цій ситуації теж слухав Лу Ріда, старий підар Лу Рід міг як ніхто інший розповісти, наскільки безнадійними бувають обставини навколо нас, міг пояснити, як вижити і як не впасти у відчай, коли втрачаєш друзів, коли твої друзі не витримують твого побутового драйву, не витримують того темпу, який ти задаєш, не витягують до рівня твоєї відірваності і асоціальності, зістрибують на ходу з підніжки вагона, який ти перед цим довго і наполегливо розганяв. Його, цього чувака, який пив від безвиході каву з молоком, саме і можна було зрозуміти — найгірше, коли людина, котру ти вважав братом по розуму і по безтямності, виявляється слабаком, не витримує тиску з боку нормального дорослого світу, підлаштовується під нього і замість того, аби разом із тобою весело трахати щоночі вашу спільну подружку, сидить у просякнутій підлітковим потом роздягалці і слухає дебільні розповіді своїх однолітків, які зовсім нічого не знають про темні й найбільш цікаві сторони цього життя, про аморальну виснажливу підліткову любов, якої він так соромиться і якої так наполегливо намагається позбутись, а позбувшись, довго сидить у порожній кімнаті, навіть не помічаючи, що разом із аморалкою зникла його здатність довіряти іншим, що система вміло й прораховано використала його м'язи і легені, що життя виглядає куди привабливіше, коли починаєш його змінювати під себе, що всі однокласники давно його залишили, самого в роздягалці, що чемпіонат, який видавався йому таким важливим, давно закінчився, а він так і не став чемпіоном, і вже ніколиніколи ним не стане.
7. George Harrison. Hear Me Lord.
Мій досвід спілкування з буддизмом обірвався разом із поразкою української революції 2001-го року. Речі, між собою не пов'язані, слід визнати, навіть уявити собі не можу велику жовтневу буддистську революцію, просто так випадково сталось, що в той самий час, коли нечисленні й розрізнені революційні маси щось собі намагались порадити із антинародним режимом, десь зовсім поруч, випадково, повторюся, час від часу з'являлися буддисти, для мене ті події так і залишились у пам'яті з сильним буддистським акцентом. Так сталось, що в 2000му я познайомився з харківською фомадою буддистів. Ми робили антивоєнний концерт, тоді саме почалась друга чеченська, і тут прийшли представники громади буддистів. Вони прийшли строкатим помаранчевочервоним піонерським загоном, тримаючись купи і намагаючись не відставати один від одного. Як у справжнього піонерського загону, в них були барабани, в які вони били довгими дерев'яними патичками, створюючи шум і хаос і розлякуючи на своєму шляху недовірливу харківську публіку. Дізнавшись про наш концерт, буддисти вирішили нас підтримати, сказали, що теж проти війни, запропонували свої послуги і показали фото свого гуру, котрий жив десь у Тибеті, але час від часу катався світом і боровся за ойкумену. В Україну гуру пускати не хотіли, буддистів це неабияк печалило, вони вбачали в цьому прояви режиму, так воно, що найгірше, й було. А чим ви можете допомогти? запитали ми буддистів. Ми можемо прийти, відповіли буддисти, і прочитати молитву за мир. А що за молитва? Буддисти швидко вишикувались у шеренгу, дістали свої піонерські барабани і хором закамлали.