Я ніколи не міг посправжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, котрі відбувались навколо мене протягом усього мого життя, мені завжди необхідно було дистанціюватись від того, що відбувалось, мати свою фору в часі й просторі, аби подивитись на все це збоку, аби зуміти зафіксувати і запам'ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі. За цим своїм постійним намаганням запам'ятати все, я втратив найголовніше — втратив свою, персональну можливість пройти крізь невидиму браму, відчути пекельний протяг, здохнути в тридцять дев'ять років, встигнувши за цей час прожити все, що можна було прожити, очевидно, свого часу мені просто не вистачило сміливості й відваги, аби піти за ними, ступати за ними крок у крок, знаходячи на мокрому піску відбитки їхніх кедів.
Усе життя мені доводиться зустрічатись із ними, натикатись на цих привидів із минулого, в темних коридорах і переходах підземки, в салонах таксівок і музичних магазинах, бачити, як їх поламало життя, як їх понівечила їхня музика, як жахливо й потягано виглядають вони в цьому жорстокому справедливому житті, без апостольських косух, без хоругв і сопілок, без всього андерграунду і рокшколи, прокручені через м'ясорубку, пропущені через труби крематоріїв, вивернуті, ніби чорна футболка, з тополиним пухом у волоссі, який їм заніс потойбічний невидимий протяг — наркоман-Костік, колишній гітарист, котрий мріє по новій зібрати свою групу, а поки що стоїть на вході до нічного клубу і не пропускає нікого без квитка, з заначкою гашу в задній кишені своїх вельветових джинсів; божевільна дівчинка Марія, з сотнею бобіно вих записів, з усіма альбомами ті рекса і джетро талла, в кімнаті якої пахне котами і божевіллям; чувак з рок-клубу, котрий працює вантажником на вокзалі, а потрапивши випадково на джем, не може навіть налагодити гітару, ту саму, на якій він грав добрих п'ятнадцять років;
Сер, котрий несподівано помер у серпні і тепер лежить у палаці культури працівників зв'язку, спостерігаючи, як його друзі прощаються з ним і цілий день крутять для нього музику, яку він любив за життя, навіть не знаючи, чи це саме та музика, яку б він хотів почути на власних поминках, a головне — навіть не знаючи, в кого можна про це спитати. їм просто немає чого сказати одне одному в цьому палаці культури — вони не знають, чи подобається йому музика, яку вони крутять, він, слухаючи музику, яка йому подобається, не знає, кого тут попросити, аби її нарешті вимкнули.
10. Sex Pistols. Anarchy In The UK.
Півроку життя, палене м'ясо днів, проведених на площах і вулицях, по всьому лишається відчуття втіхи, почуття рівного польоту гарячою синьою порожнечею, світлі зірки й холодні води, які супроводжують наше пересування в бік мудрості й спокою, є лише частиною того, що насправді відбувається, видимою, але неповною. Під поверхнею, під темним густим шаром зовнішнього ховаються найдрібніші, найважливіші деталі, котрі легко западають на дно, уникаючи твоїх дотиків. Історії, лише на перший погляд подібні одна до іншої, випадкові обличчя, які марно виганяєш із пам'яті, ніби сарану із пшеничних полів, імена, котрі викрикувались у темряві, телефони, котрі записувались на долоні, що з усім цим станеться потім, якщо крім мене вони нікому не будуть потрібні, якщо на них ніхто так і не звернув уваги — що з ним буде потім? До кого будуть приходити ці привиди, втративши мене чи втратять вони свою здатність з'являтися в повітрі, триматись за нього так, як вони тримаються за нього тепер? Наскільки вони залежні від нас, наскільки пов'язані з нами? Можливо, все навпаки, можливо, це я полюю за своїми привидами, потребую щоденно їхньої присутності в своєму житті, натомість вони можуть обходитись без мене легко, без втрат, вони давно прожили мене як окрему коротку історію і зовсім про мене не пам'ятають, а якщо й пролітають іноді за моїми вікнами, то цілком випадково, навіть не звертаючи на мене уваги. Все може бути.