Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду, це чи не єдине, чого я насправді боюсь — забути, втратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулось, позбутись пам'яті, позбутись головного. Те, що визбирується з навколишнього простору, те, з чого старанно й наполегливо складаються малюнки, зрозумілі лише тобі, те, до чого безкінечно повертаєшся, намагаючись дати собі з цим раду і відчуваючи, як твої власні малюнки вислизають із розуміння — все це дивним чином лежить зовсім близько, майже на поверхні, варто лише пробити цю поверхню, мов консервну банку, і все: ось воно — наше з тобою життя, наша з тобою кров, в повітрі на якусь мить лишається за тобою протяг, і цього протягу, цього руху в повітрі цілком достатньо, аби відчути і зрозуміти, як ти ріс, як ти вгризався в це життя, як ти його пробивав своїм тілом, як вибирався на пагорби і звалювався в чорні ями, як провалювався в глибокий сніг і пірнав у чорну серпневу воду, за цим протягом, який ти здійняв, пройшовши крізь час, можна здогадатись, як сильно, ти любив і як не вистачатиме тобі твоєї любові там, де ти незабаром зникнеш.
Я дописую цю книгу в травні, сидячи в своїй кімнаті на третьому поверсі, я сиджу тут уже четвертий місяць, кімната ця, зрештою, багато бачила, пару трупів звідси за цей час виносили, і те, що вони, ці трупи, потім таксяк оживали і повертались до життя, свідчить саме на користь життя, а не цих трупів. Я сиджу і відслідковую, як повз мене рухається час. Він намагається робити це тихо й непомітно, за великим рахунком, йому це вдається, за ним справді важко спостерігати, він умілий і витривалий, він, на відміну від мене, вміє чекати і не втомлюється від безкінечного виснажливого руху, і лише час від часу, коли робить різкі й необережні рухи, солона хвиля збиває з ніг чергового свідка, з яким мені довелось стояти на одному узбережжі.
Пару місяців тому помер мій приятель, старий поет, веселий емігрант, котрий безтурботно вештався цим світом усе своє життя, зупиняючись там, де йому подобалось, не роблячи особливих проблем із тих негараздів, котрими обділяв його світ, вибираючи зі світу смачні й соковиті шматки, якто поезію і алкоголь, імітуючи нормальну життєву позицію, імітуючи свою включеність в загальну рутину, цілком добре почуваючись серед чужих і незрозумілих йому обставин, але, за великим рахунком, так і обмежуючись алкоголем і поезією. Чому я не відчував його відсутності ці два місяці, адже я справді жодного разу навіть не згадав про нього. 3 другого боку, що б це змінило? Він стояв на одному зі мною узбережжі, він так само, як я, стояв у темряві і вдивлявся в синю відсутність зображення, і його раптове зникнення, за великим рахунком, нікого не стосується, у нього були свої стосунки з порожнечею, у мене — свої. На цьому й будується принцип людського братерства — все що ти можеш, це лише підтримувати когось своєю присутністю, все інше від тебе не залежить, але й ти не залежиш від усього іншого. Уважно слідкуй за хвилями — одна з них твоя.
Ми сидимо в аеропорту Кеннеді, й він говорить, що вони з сином, щойно я звалю звідси, поїдуть в НьюДжерсі, до якоїсь комуни, за його словами, це навіть і не комуна, це колишня тютюнова фабрика, яку свого часу заселили вільні художники, а тепер їх звідти викидають на вулицю, і вони влаштовують відхідну, сьогодні там усі переп'ються, а тих, хто виживе, виходило так, завтра викинуть на вулицю. Він розповідає, а я думаю, що це не дуже добре, те, що його син усе це побачить, — недобре, коли діти в такому віці бачать, як на вулицю викидають вільних художників,