5. Bсe цікаве в країні
відбувається на вокзалах, і чим менший вокзал, тим більше цікавого. Є великою помилкою думати, що влада може на щось впливати; впливати на щось може начальник станції, котрий сидить у своєму кабінеті й пропускає із Заходу на Схід черговий товарняк, тридцять шість червоного кольору столипіних, вантажених цементом і хлібом, мануфактурою, курва, яку ховають місяцями на запасних коліях і у відстійниках, списують за накладними, отримують свій чорний нал, і жодна влада цього спинити не може; вокзали працюють навіть під час війни, можливо, це останнє, що працює під час війни, он і Сосюра зі своїми сестрами-жалібницями в основному по вокзалах тягався, жодна війна цього не спинить, навіть громадянська.
Повітря вздовж залізничного насипу особливе, воно розріджене постійним переміщенням сотень вагонів із тисячами громадян всередині, повітря над залізницею відкрите, як вена, такого повітря не вистачає для тривалого дихання, тому ти рухаєшся від одного нічного вокзалу до іншого, від однієї вузлової станції до наступної, ловлячи устами цей солодкий розріджений кисень, дозований для тебе Міністерством шляхів сполучення.
Я завжди інтимно ставився до залізниці, власне, не до залізниці як способу пересування, а предметно — до колій і насипів, вагонів і семафорів, до речей, зроблених з особливою, справжньою надійністю, мені завжди подобались залізничні вокзали, літні вокзали північного Донбасу, на яких збирався весь місцевий непотріб, алкоголіки і бляді, ветерани і дружинники, наші втомлені батьки, котрі приходили тихими липневими вечорами до маленького вокзалу з товстими колонами, післявоєнний дизайн, що може бути краще, пили в буфеті теплу водяру, слухали республіканське радіо, іноді сварились і підрізали кого-небудь розкладними ножами, якими перед тим різали городину і відкривали томатні консерви; біля вокзалу була кінцева зупинка одного з трьох міських автобусних маршрутів, зрідка сюди підкочувався жовтий задиханий автобус, з якого вистрибували пасажири, мої старші друзі любили влаштовувати шмон на кінцевій, перекривали двері і вибивали останні бабки з розгублених невтішних студентів сільськогосподарського технікуму, котрі роз'їжджались надвечір по домівках, особливо розгублених і невтішних відводили за будівлю універмагу і там збивали з ніг на теплу й свіжу траву, добиваючи їх у траві, так що кров і липнева зелень густо проступали на білих порваних сорочках їхніх жертв; але нас вони не чіпали, ми були надто незрілі для подібних розваг і все життя сприймалось нами як великий залізничний вокзал, схожий на стигле розламане яблуко, наповнене соком, сонцем і осами; десь близько сьомої з'являвся фірмовий московський, який їхав на Південь, в Крим, діти вибігали на першу платформу, на вокзалі їх і було всього дві — перша і друга, вони вибігали на першу і дивились за міст, де над високою травою стояло марево і горіли семафори, і в цьому мареві між цими семафорами час від часу помаранчево зблискувала куртка колійника, котрий, наче диявол, переводив стрілки, перемикав семафори, благословляв увесь цей рух на Південь, в Крим, курва, до моря, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Потяг збивав собою спеку, весь пил і всю траву, що гостро пахла між шпалами, зупинявся на якісь п'ять хвилин, з вагонів висипала мажорна столична публіка і купувала несвіжу пресу в кіоску і теплу водяру в буфеті; дівчатка в купальниках і великих сонцезахисних окулярах здивовано дивились на наші дитячі обличчя, на обвітрені гарячі обличчя наших батьків, на горді червоні гасла нашого вокзалу, писані не зовсім зрозумілою для них мовою, дивились і наш пил осідав на їхнє волосся, і наша трава забивалась їм між пальців ніг; проходили пероном і залишались у нашій пам'яті й нашій свідомості, і без того наповненій красивими й героїчними персонажами з життя, сновидінь і кінофільмів.
Найгострішим і найпечальнішим було саме усвідомлення цієї минущості, фізичне проживання цих кількох хвилин, упродовж яких юні жінки зі світлим волоссям і темними очима боязко спускались до тебе, на твою територію, на територію, котра належала тобі по праву, за котру ти відповідав і котру чесно вважав своєю, і коли вони — хай усього лише на кілька хвилин — потрапляли на цю твою територію, ти шкірою відчував, як зрушується простір і як розламується час, як у ньому з'являються тонкі-тонкі, ледь відчутні і майже нікому не помітні тріщинки, в які відразу ж забивалась уся трава наших перонів, увесь покалічений подорожник, забивався і вже лишався там назавжди, як позначка, за якою ти зможеш потім відновити у своїй пам'яті і цей день, і це літо, і цей густочервоний лак на пальцях ніг, який ти встиг помітити.