Федеріко Aндахaзі
АНАТОМ
Пролог
ВЕСНА ПОГЛЯДУ
«О, моя Америко, солодкава, відкрита мною земля!» — так пише Матео Ренальдо Колумб (чи то пак Матео Ренальдо Колон в іспаномовному варіанті) у своїй праці «De re anatomica».[1] Й ці слова не гордовитий вигук на кшталт відомого «Еврика!», а нарікання, гірка пародія, котру він убачає у власній долі та невдачах, пародія на образ та долю свого генуезького однофамільця з Генуї, Христофора. Однакові прізвища й певною мірою однакові долі. Вони не були ріднею, й один помер за дванадцять років після народження іншого. «Америка», яку відкрив Матео, була не такою далекою й несумірно меншою, ніж Христофорова Америка, вона була завбільшки з безмаль цвяхову головку. Але її відкриття замовчувалося до самісінької смерті дослідника й, попри незначні розміри відкриття, збурило людей не менше.
Відродження. Найпоширеніше дієслово часу — «відкривати». Суто апріорні міркування та засилля силогізмів поступалися місцем емпіричним поглядам. Справді, це була весна поглядів. Можливо, у той час, коли Френсіс Бекон в Англії та Кампанелла у Неаполітанському королівстві запевняли у цінності факту, а схоластики блукали безліччю лабіринтів силогізмів, неотеса й селюк Родрігоде Тріана тим часом вигукував: «Земля!» і, сам про те не здогадуючись, відкривав нову філософію погляду. Схоластика — й Церква нарешті збагнула це — виявилася недостатньо рентабельною, чи то пак приносила менший прибуток, ніж продаж індульгенцій, — відколи Господь вирішив брати гроші з грішників. Нова наука — то добра наука, якщо прислужиться добуванню золота. Добра, коли не заперечує істин Святого Письма, а ще краще, коли розтлумачує, як наживати статки. Сонце почало обертатися круг Землі не за один день, достоту так само, як геометрія з плином часу постала з плаского паперу, щоб опанувати тривимірний простір топології. Це найбільше досягнення живопису епохи Ренесансу. Якщо природа занотована математичними символами, як про те говорив Галілей, живопис мусить стати джерелом нового розуміння природи. Фрески у Ватикані — це математична епопея, про що свідчить концептуальна прірва між «Різдвом» Лоренцо Монакського та «Торжеством хреста», фрески із апсиди Капели Пієта. Поза тим, через подібні причини змінюються мапи неба, землі, людського тіла. Анатомічні атласи — нові навігаційні мапи хірургії… Але повернімося тепер до нашого Матео Колона.
Можливо, надихнувшись збігом власного прізвища із прізвищем генуезького адмірала, Матео Колон вирішив, що його призначення — робити відкриття. Й пішов у власне плавання. Певна річ, плавав він іншими, ніж його тезка, морями. Він був найвеличнішим дослідником-анатомом свого часу. Серед його найскромніших відкриттів — кровообіг, адже він на сто років випередив англійця Гарвея[2] («De motus cordes et sanguinis»[3]), але й це відкриття не таке велике, як його «Америка».
Достеменно відомо, що Матео Колон зміг побачити своє відкриття надрукованим. Його надрукували у рік смерті автора — у 1559-му. З Докторами Церкви треба бути обачним, адже існує безліч прикладів такої незавбачливості. За три роки перед тим інквізиція спалила Лючіо Ваніні лише за те, що він наважився засумніватися у безсмерті душі. А відкриття Матео Колона було небезпечнішим за вислови Лючіо Ваніні. Уже не кажучи про те, що чим огиднішим для нашого анатома був жар від вогнищ та сморід паленої плоті, тим більше він оберігав власну.
Століття жінок
Шістнадцяте століття стало століттям жінок. Сім’я, яке заронила століття тому Кристина Пізанська,[4] розцвіло по всій Європі солодкими пахощами «Послання богу любові». Й не випадково відкриття Матео Колона трапилось саме у тому місці й у той час, де трапилось. Аж до шістнадцятого століття історія промовляє грубим чоловічим голосом. «Куди не глянь, повсюдно вона, її невідступна присутність. З шістнадцятого по вісімнадцяте століття ми бачимо жінку на домашній сцені, на сцені економічній, публічній, інтелектуальній, вона втручається у суспільні конфлікти й навіть бере участь у веселощах того суспільства. Зазвичай вона опікується своїми щоденними справами. Але вона бере участь у подіях, які створюють, змінюють чи розколюють суспільство. Вона посідає місце на всіх щаблях — зверху донизу — єрархічної градації, про її присутність повсякчас говорять ті, хто її бачить, здебільшого, жахаючись від побаченого», — зазначають Наталі Зенон та Арлетт Фарж в «Історії жінок».
4