Якось зимового ранку 1558 року, невдовзі перед тим, як поміж двома колонами, привезеними з Сирії та Константинополя, показалося сонце й стало між крилатим левом та Сан-Теодоро, а механічні постаті маврів на Годинниковій вежі вже готувалися бити перший із шести ударів, Мону Софію щойно покинув останній клієнт, заможний торгівець шовком. Зійшовши парадними сходами, що вели у внутрішній двір, він, загорнувшись у вовняний плащ, накинутий на камзол, напнув кашкета на самісінькі брови, визирнув з-за дверей і, переконавшись, що ніхто із перехожих не бачить, як він виходить з борделю, опинившись на вулиці, попростував праворуч, до Святої Трійці, дзвони якої вже скликали на ранкове богослужіння.
У Мони Софії затекла спина. Розсунувши пурпурові шовкові запони у своїй кімнаті, вона з прикрістю переконалася, що вже розвиднилось. Вона страшенно не любила спати, коли за вікном було гамірно. Моні Софії спало на думку, що це чудова нагода з путтям провести день. Вона прилягла в узголів’ї ліжка й почала складати плани. Найперше — вона вдягнеться, як пані, й піде на службу у собор Святого Марка, адже вона вже давненько не була на месі, потому сповідується й, звільнившись від будь-яких докорів сумління, зробить те, що давно збиралася, — піде у Bottega del Моrо[7] й придбає парфуми.
Продовжуючи вигадувати, що робитиме згодом, вона глибше занурилася у простирадла — почала даватися взнаки втомлива ніч, тож вона заплющила очі, щоб краще міркувати.
Дзвони ще не віддзвеніли, а Мона Софія, достоту як і щоранку, вже глибоко й спокійно спала.
Саме тоді на дзвіницю незугарного абатства Сан-Габріель крапала мжичка. За потужним калатанням дзвонів навряд чи можна було здогадатися, що за мотузки сіпає не кремезний абат, а тендітні жіночі руки. Хай там як, а абат ще спав. Сповнена віри та вірності, котрі щоранку зганяли її з ліжка вдосвіта — чи то в холод, чи то у спеку, у мороз чи у дощ — Інес де Торремолінос чимдуж смикала за мотузки, ніби її надихнув Всемогутній, розгойдуючи дзвони, які переважували щонайменше у тисячу разів її безгрішне жіноче тільце. Інес де Торремолінос, одна із найзаможніших жінок Флоренції, жила суворо, мов черниця. Старша дочка шляхетного іспанського роду взяла шлюб із відомим флорентійським синьйором ще дуже молодою. Як і годилося за вимогами шлюбу, вона покинула рідну Кастилію, щоб мешкати у палаці чоловіка у Флоренції. За волею долі Інес стала вдовицею, не спромігшись належно продовжити старовинний рід свого чоловіка — вона народила трьох дочок і жодного немовляти чоловічої статі.
Що лишилося молодій вдовиці Інес? Журба, що не народила хлопчика, кілька оливкових гаїв та виноградників, палаци, багатство та набожна й милосердна душа. Тож, щоб забути свою скорботу й спокутувати провину перед покійним чоловіком, вона вирішила все майно, успадковане від нього у Флоренції, і те, що успадкувала від батька-небіжчика, що у Кастилії, обернути на гроші й звести монастир. Так, живучи чистим та цнотливим життям і присвячуючи його служінню чоловічій статі (оскільки її лоно не спромоглося народити на світ чоловіка) — монастирському братству та бідноті, вона б навіки лишалася разом із своїм безсмертним чоловіком. Саме так і трапилось.
Інес вважали щасливою жінкою. У її очах світився мир та спокій, ніби в погляді черниці. Слова її були, мов бальзам для стражденних. Вона вміла втішити безпорадних і спрямувати на путь істинну тих, що збилися зі шляху. Вважали, що вона без жодних перепон наближається просто до святості.
Того ранку 1558 року, у годину, коли у Венеції Мона Софія завершила свою втомливу й прибуткову працю, Інес де Торремолінос починала свій день з важкої і безкорисної праці.
Жодна з них і гадки не мала про існування іншої. І нікому й на гадку не спадало, що їх хоч щось пов’язує. Утім, випадок обирає найнезбагненніші путі. Ані одна, ані друга не підозрювали, що складають певну трійцю, головна дійова особа котрої мешкає у Падуї.
Крук
У найвищій точці гірського хребта, що відмежовує Верону від Трента, на скелі біля вершини Монте-Вельдо, нерухомо, ніби кам’яна статуя, сидів крук. Його різко окреслені обриси виступали на тлі ще темного неба, що золотилося посередині. Видавалося, що сяйво променіє не від сонця, досі невидимого, а від власне Венеції, ніби основою цього сяйливого склепіння є далекі візантійські бані собору Святого Марка. Все навколо огорнули передсвітанкові сутінки. Крук чекав, а він умів чекати. Достеменно, як завжди, його мучив голод, допоки ще стерпний. Крук панував над усією Венецією: Венеція Евганіа — Тревізо, Ровіго, Верона й більш віддалена Віченца, а також Венеція Джуліа. Але пристанищем його була Падуя.