— А я… боялася… — вовкувато тягла Текля, розчепіривши губи так, як дурник.
«Та з неї ідіотка зроду, — подумав Андрій, пильно придивляючись до неї. — Ба ні: попросту на цвіту прибита. Дикарка».
Пішовши він у хату, побачив, що з його столу всі листи, папери та неоправлені книжки поскидувано на підлогу, мов яке сміття. Тільки самі-но ті книжки, котрі були в палітурках, Текля не поскидала на землю. Очевидячки, вона не розуміла, що воно таке: «книжка». Котра книжка була оправлена, так то ще була задля неї «вещ» — нехай собі невідома їй, дивна, кумедна панська «вещ» (чи мало ж є в панів дивного!), тільки ж таки «вещ», що її викидати не можна; а неоправлена книжка здавалась Теклі якимсь непотрібним мотлохом.
Андрій постояв-постояв, а потім у вікно ще раз подививсь на Теклю збоку. Він був сподівався завбачити в ній виразні ознаки кретинізму. Але Текля, що мовчки сиділа на призьбі й понуро дивилася в далечінь, гляділа доволі розумними очима.
«Кретини та ідіоти не такий погляд мають, — подумав Андрій. — Ні, не ідіотка з неї, а попросту дикарка. Я покладав був, що мама моя вже аж надто цікавий примірник дикунів — аж виходить, що Текля ще дикіша».
І відчув він невимовний жаль до бідолашної дівки. Піду, хіба, побалакаю з нею? Авжеж? Авжеж!»
Не встиг він багацько з нею розбалакатися, як прийшла з гостини стара Лаговська. Вона була дуже вдоволена.
— Я була в Клавдії Петрівни, — оголосила вона синові.
— І вона вас закликала до спальні та напувала кавою. Знаю, — насмішкувато сказав Андрій, тільки ж зараз і склопотавсь:
— Чи не набалакали ви їй про мене чого-небудь зайвого, занадто ласкавого? — непривітно схопився він.
— Я? Ну, я — так нічого зайвого їй не казала, — одмовила мати, — а от ти — так справді наплескав чор’знає чого. Я вже перепросювала-перепросювала…
— Хто ж вам дав право на те?! — закипів Андрій. — Це вона мусила б мене перепросювати, а не я її. Вона мені наговорила бог знає чого… Вона сміє вважати мене за нерівню!
— А отже, щоб ти знав, то й не вважає! — радісно осміхнулася Лаговська. — Вона хоче тебе навіть у гості запрохати… А все те зробив не хто, як я! — хвалилася вона тріумфуючи.
Андрій неймовірно здвигнув плечима.
— Мене в гості? Гм!.. Та й що ж саме такого зробили, кажете, ви?
— Я казала Клавдії Петрівні, що ти дуже жалкуєш і каєшся, що її покривдив. То вона…
— Хіба я жалкував?
— Ат! Треба ж було перепросити… Ну, то вона й каже: «Я й не сердюся на нього». А потім я сказала, що ти гарно граєш на скрипку. То вона: «Чи не захотів би він узавтра прийти до нас на вечір, грати до танців?»
А я кажу: «Він дуже радий буде…»
— Що?!! Що кажете?!!
Мати не зрозуміла синового тону. Вона навіть думала, що він отак згукнув з несподіваних радощів, і казала далі:
— Бачиш, от що: в неї взавтра буде багацько гостей — так їй хочеться, щоб були танці. Тільки ж, на горенько, нема тепер у городі музик: поїхали на село до одного пана. Та єсть тут одна гувернантка: то вона завтра гратиме на фортепьян, а ти гратимеш укупі з нею на скрипку. Воно й буде так, неначе оркестр… Ти будеш грати, а під твою музику танцюватиме все панство!.. І це я зробила, я! — знов радісно хвалилась Лаговська, сподіваючися, що й син звеселиться з такої честі.
Андрій аж похолов з такого брутального раболіпства маминого.
— Ну, спасибі вам, мамуню, що мене записали до суддіїшиної челяді! Мало вам самим підлизуватись, треба було ще й мене в лакеї пошити! — нервово буркнув він і подививсь на матір, мов на щось дуже бридке. Він і справді почував тепер до неї таку велику огиду, начебто була якась склизька, мокра жаба, що до неї бридко руками доторкнутися. Ніяких родацьких симпатій під ту часину не було в нього: перед ним, бачилося йому, стояла не його рідна мати, а якась чужа жінка, несимпатична геть в усьому, з усіх боків, з кожного свого жесту. Андрій хотів був вилаятись, але ж як стій запикнувся. Через ядуху йому в грудях дух сперло, очі наллялися кров’ю. Парубок швидко покинув маму, побіг до своєї кімнати, зачинивсь і, сівши коло столу, гірко заплакав з образи.
— Мерзенна дикарка! — зашепотів він, згадуючи про матір. — Вона навіть не розуміє, яку кривду мені заподіяла… Господи, господи! Що за незвичайний сервілізм!.. Що за монструозне лакейство!.. І вона — моя мати!.. А Лоначевська? Адже вона собі справді подумала, що перекупчин син покірно цілує їй ногу, умильно просить вибачення і радісно прилине на її бал стати за тапера!..
— Ба я таки прилину! Я прийду-таки на твій бал!! — несподівано надумавсь він і вдарив кулаком по столу. — Тільки побачим, чи дуже зрадієш ти з мого приходу!.. Еге, побачимо!..