— Аби ви знали, то то не латанії, — лагідно осміхнувся Лаговський, — а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.
— Ой, який із вас педант-причепа! — гумористично посварився Шмідт. — Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом… Ну, нехай тільки хамеропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони — доказ аристократичної грецької естетичності… А в петлі у кожного — квітка «тріандафілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача…
Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.
— Про вовка помовка… — сказав Шмідт, прислухавшись, — це ж не хто й співає, як Грицько…
— І не еллінською, а турецькою мовою, — насмішкувато додав Лаговський. — Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями… Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь — греки співають пісень турецьких… Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!
Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.
співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.
— Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» — розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар — мій, я — писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…
Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».
Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…
співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.
— А це що? — питав Шмідт.
— А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?
— А коли хочете, то й дуже, — весело сказав Шмідт. — Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…
виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.
— Що це ви? Одягаєтеся? — здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.
— Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…