продекламував він строфу із поезій Лаговського та й ненароком зустрівсь очима з Володимиром. У того раптом промайнув в очах ворожий вираз.
«Невже Костянтин оце шпурляє камінці на мій бік?» — сердито подумав Володимир.
«Володимир, здається, приклав цей вірш до себе, — блискавицею перебігла гадка в Костянтина. — Ну і нехай!» — зневажливо подумав він і голосно казав далі до Лаговського:
— А от, іще хотів би вам зробити увагу про ваші вірші. Ви зовсім марно одхрещуєтесь од декадентства, бо всяких декадентських настроїв єсть і в вас чимало… І взагалі весь ви — типовий декадент! Адже знаєте що? Навіть оцей ваш стоїчний чи дервішеський одяг — хіба це знов не щось декадентське?
Лаговський запротестував. Зав’язалася довга спірка про те, як розуміти декадентство, та чому, приміром, Гейне не є декадент. Спорилися здебільша Лаговський та Костянтин удвох, а Володимир і Аполлон більше мовчали та слухали — от хіба іноді тверезий, розсудливий медик Аполлон докидав свої колючі, насмішливі коментарі на Костянтинову декадентську оборону, пособляючи таким чином Лаговському.
— Знаєте що? — надумався нарешті Лаговський до одного жарту. — Що декадентство не є поважне мистецтво, а є попросту дурниця й шарлатанство, се легко буде показати чисто емпірично, всім навіч. Адже декадентські вірші легесенько може написати будь-хто: кожен охочий і кожної хвилини, аби схотів… і на тему, на яку хочете — ну, приміром скажемо, на таку тему, як
А для проби давайте сами зробімо отут декадентське «радение» та й складімо якусь декадентську поезію… Я нехай придумаю перший рядок… тоді ви, Аполлоне, швидше, не гаючись, придумайте якийся другий рядок, але не задумуйтесь! Кажіть вірш, який скоріше прийде в голову, байдуже, якого він буде змісту, аби формально виходив римований вірш!.. Тоді знов ви, Костянтине, не гайтесь, а складіть нашвидкуруч третій рядок, знов-таки не дбаючи про зміст і про логічність… тільки аби не задумуватись і не баритися, а казати вірш швидше і аби виходило під риму… А ви, Володимире, так само закінчите строфу.
Костянтинові з Аполлоном тая жартівлива гадка сподобалася. Тільки Володимир з холодною іронією одрік, що він не візьме участі в забаві:
— Бо я не поет: краще сидітиму простим свідком та й послухаю поетів, — вимовив він крізь зуби.
— Ну, музо! Приходь! «Кое странное пианство к пению мой глас бодрит?» — з комічним пафосом проголосив Лаговський архаїчне, псевдокласичне «стишилище» Тредьяковського, вдаючи, ніби на нього надходить од музи натхнення. — «Ну же, музо! Ну же, ну!..» — знов казав він за Тредьяковським…
— урочисто одкрив він нарешті їхнє «радение».
підхопив Аполлон, студент лікар, що готувався до спеціальності — гоїти тих, хто вмирає.
з великою веселістю швиденько докинув Костянтин. — А справді, добре виходить! — зареготався він. — Та й зовсім по-нашому, по-декадентському… Ну, тепер складаймо другу строфу, тільки перший рядок подам уже я, а не ви, щоб тон був мій. Ану: до-мі-соль-до-соль-мі-до! Ану:
вимовив він,
не задумуючись, хоробро підхопив і одрубав Аполлон.
бистро докінчив строфу Лаговський. — Панове, — додав він, — ви зверніть увагу на той аж геніальний декадентський тур, який устругнув я… «Пастели», що пишеться з а, — це має бути малюнок, зроблений пастельними фарбами, pastello da pittori, — і ви, запевне, так і зрозуміли оцей мій вірш. Тільки ж не забувайте, що єсть російське слово «постели»… себто тії «ліжка», що на них сплять люди… Те слово пишеться з о, тільки ж повинно вимовлятися за законами російської фонетики достоту так само, як і слово «пастели», що пишеться з «а». В такім разі наша поезія, в нашім уснім виголошуванні, набирає особливого, потайного, містичного настрою:
Може бути, що тут, у цім вірші, мова йде про якийсь покинутий або збіднілий «брачный чертог», θαλαμος, де стоїть цілий ряд полинялих ліжок, що на них одбувалися «оргіастичні втіхи»… Це я промовляю знов щиро декадентським стилем, бо в декадентів терміни: «оргіазм», «оргіастичний» — одні з найбільш улюблених…