«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! — мучився Лаговський. — Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!
Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?
Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив… Не можна ж свідомо заплющувати очей!..
А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати — не знати вже за що — прощення у всіх інших Шмідтів…
Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене… повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія — це як квітка, що зацвіла — й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А інтересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів… А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний…
Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..
Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»
І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальною, недосяжною авреолою.
«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них — втілена велич! — роїлося йому. — Навіть і Володимир — це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі… А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній… Та й душа в нього добряча… В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир… Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову — і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..
Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»
І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.
«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! — божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. — Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай… і прозаїчно заїдають булкою… і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»
І знов — зневір’я, і знов усе думання кристалізується коло однієї тези: «Я — найпоганіша в світі людина, я мерзенний егоїст, а вони — сонце, якого я не вартий. Треба покірно перемучитися й позабути їх…»
Тижнів за три Лаговський і справді встиг більше-менше перемучитися й трохи позабути те, що сталося. Вдень він виходив на лекції, і це його розважало. Смутніш ставало вже аж надвечір, на самоті вдома.
Уже була пізня осінь, близька до зими. Дні були зовсім короткі. Сутеніло зарані. Не раз професор, одкинувшись назад у широкій фотелі, смерком довго сидів без світла і не запалював лампи. Пітьма сірими, каламутними хвилями поволі наводнювала й потопляла хату… В голові в’їдливо бринів чийсь вірш:
Тая «люба» була для нього сім’я Шмідтів, мов один суцільний образ, мов одна жива особа.
Надійшла зима, та гарна, ще не люта. Надворі, за легесеньким морозом, дихалося любо й вільно. Світило сонце. Хрупотів під ногами й іскрився молодий сніг.
Якось на вулиці професор здибав Петрову, що з нею був познайомивсь у Туапсе. Художниця зустріла його привітно. Побалакали про одну картинну виставку.
— А як ся мають ваші Шмідти? — байдужно, проміж іншим, згадала Петрова нарешті.
— Я розійшовся з ними, — ніяково вимовив Лаговський.
— Не диво. Диво хіба, що аж тепер розійшлись, а не давно. Я й будь-коли не могла зрозуміти, що ви в тій сім’ї мали з собою спільного. Страх, яка неінтересна, сіренька сім’я. Можу вас завірити, що найцікавіша й найсимпатичніша людина поміж ними були не хто, як ви… А Шмідти самі… — ет!..