Таким чином, через усякі такі викрути, все спеціально християнське, догматичне, що було в Єфрема Сірійця та інших подвижників, одсувалося в професоровім читанні на задній план, а натомість картинно поставали перед ним величні постаті сірійських та єгипетських аскетів, монотеїстів, на поетичному фоні палючої, безводної, скалисто пісочаної пустелі… Вже сама назва: «Сірія» або «Єгипет», «Нітра», «Сінай», «Ніневія» дихають поезією. А тут ще малювалася перед Лаговським чудова пальмова оаза серед безкрайого гарячого кам’янисто-піскуватого моря — оаза, куди анахорет на часинку заходить, щоб напитися води з живого джерела, і звідти знов іде в свою безводну пустелю — плести пальмові рядна та кошики та думати про безконечного… виганяти з себе нечисту людську натуру, щоб наблизитися до натури божества… Настає південна ніч… екзотична ніч з морем ярких зір на небі… Десь ревуть леви… Гаряча ніч… душно… та от перед світом подихнув свіжий вітрець, і сходить сонце… На високій, недосяжній скалистій вершині закричав цар-орел…
Самітним життям по тих безлюдних пустелях анахорети Сирії та Єгипту загартовують і свою душу й тіло і навчаться володіти собою, не бути сліпим знаряддям своїх «нервів». Потім, уже геть загартовані, умудрені психологічним досвідом, вільні од рабства перед своєю плоттю і перед своїм індивідуалістичним «я», вони сміливо можуть і залишити свою безводну пустку та й, не боячись уже спокус світових, вертаються до людей, в людське товариство, щоб послужити людям, особливо ж бідакам-злидарям.
От таке малювала Лаговському його фантазія…
Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними ченцями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію — рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque[72] або одкидатиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами… Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші — ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками:
а великий монастирський дзвін товстим, грубим голосом повільно гуде:
Ні, ті Єфреми Сірійці — люди інакшого складу! Їхній евдемонізм[73] — інтелігентний евдемонізм… їхня етика — етика інтелігентної натури.
І Лаговський силувався сконцентрувати перед собою в систематичну теорію всі ті розкидані враження, які він виловлював з розкиданих писань Єфрема Сірійця. Чи тая система була справді система дійсного, історичного святого Єфрема Сіріна, чи, може, то були суб’єктивні ліричні fantaisies impromptues[74] самого професора поета Лаговського «на теми з Єфрема Сіріна» — Лаговський над тим і не задумувавсь. Він тільки тямив, що всі оті свої ідеї, та враження, та настрої він чи так чи сяк вичитав із Єфрема, а вже ж більше нізвідки.
«Чи має право людина на щастя? — питався св. Єфрем крізь призму Лаговського. — Має. Тільки треба свідомо зрозуміти, у чому щастя.
Щоб бути щасливим, треба мати волю духа, треба бути паном над собою, а не рабом своїм, — казав Лаговському св. Єфрем далі.
А рабом буває людина з багатьох причин. Пнеться людина до багатства — то вона раб багатства, раб грошей. Буває рабство і перед їжею, перед розкошами світовими. Ще гірше рабство — честолюбивість та славолюбивість, рабство перед думкою інших, перед думкою певного гуртка людей. А вже ж найнещасливіше й найбільш нестерпуче рабство — то кохання, або любов не до всіх, а до одної-двох-трьох вибраних осіб. Така любов навіть розум наш крутить: вона не дає нам логічно любити всіх людей однаково, але засліплює наші очі, концентруючи нашу прихильність на одній чи декількох окремих особах, марно ідеалізує їх і надає їм такі нереальні ознаки, яких і нема в них і не було ніколи. А що найгірше — така любов напроваджує всі наші заходи тільки на одну точку: здобути обопільну любов любимої жінки або здобути обопільну приязнь любимого чоловіка. Вже нащо велика неволя — пнутися до слави або до влади серед чималого гуртка людей, а ще більша неволя, ще тісніша клітка — ловити собі прихильність однієї людини…»
73