— Нащо? На злість християнам! Їхній бог Ісус любив того ученика найбільш од усіх, любив більше навіть, ніж вірних йому апостолів, а той чолов’яга безжурно забувся про Йсуса. Для християн Ісус є бог, що його любов — величезна честь; а для того вченика був він звичайна собі людина, що її любов має дуже невелику ціну… як, приміром, моя для когось… Або, знов, візьмімо Юду Скаріотського. Для християн це особа ненавидна, а мені він видається тільки дуже безталанною людиною, яку варто пожаліти і якої Йсус навіть не зрозумів. Та хочете, може, прочитати цілу мою поемку на цю тему?
Він погортав свою записну книжку, нашукав потрібну сторінку і подав Костянтинові.
Костянтин найпередше звернув увагу на заголовок для поемки. Попереду було написано: «Йошуа га-Ноцрі та Єгуда з Керйоту». Тільки ж цей заголовок був уже замазаний, та й натомість поставлено інший: «Іуда Скаріотський».
— Як на мене, то я б був не міняв заголовка, — завважив Костянтин. — Оригінальна назва: «Йошуа га-Ноцрі та Єгуда з Керйоту» виходить колоритніша, ніж буденне: «Іуда Іскаріотський».
— Ну, це я й сам почував, — одказав Лаговський. — Але потім я надумавсь поставити в заголовку саме таке ймення, яке всі християни одразу впізнають та й одразу наберуться ненависті: «Іуда Іскаріот». Тут у мене певна тенденція: виразна, свідома провокація для християн.
Костянтин задовольнився цією відповіддю та й потиху прочитав:
ІУДА СКАРІОТСЬКИЙ
(Історія озлобленої душі)
І
Чому не коло Вчителя Іуда?
В куточку під оливою він сів;
Ненавистю душа його палає,
Кипить на серці проти Йсуса гнів.
II
Кохав він дівчину, тому три роки:
Та зрадила тоді його вона.
Бажав він помсти, лютував, казився…
Аж чує, ллється мова чарівна:
— Любіте ворогів, прощайте кривду,
Благословіть того, хто вас клене. —
Це ж ти так проповідував, Ісусе!
Ти ставсь для Юди сонечко ясне.
Тебе він слухав, плакав щирим серцем,
Забув про зрадницю, забув любов, —
В твоїй науці мав єдину втіху,
В твоїй науці черпав силу знов.
III
Прийшли оце в Єрусалим на свято —
Як стій заслаб Ісус; в постелю зліг;
І вилежав весь день. А коло нього
Іуда поравсь більше од усіх.
І руки грів слабому він Ісусу,
І прихилився до його груді.
— Який ти добрий, Юдо! — рік Учитель.
Який щасливий Юда був тоді!..
Аж ось отут, на святі в Русалимі,
Їх стріла тая дівчина в’юнка.
Гурток жінок тягався за Ісусом —
Вона пристала до того гуртка.
З закоханими, п’яними очима,
Вона тремтіла, як Ісус ішов.
А в серці бідолашного Іуди
Прокинулась минулая любов.
— Естеро, полюби мене! — шепнув він,
Як опинився з нею тільки вдвох.
— Тебе любити?! Та хіба ж це можна,
Коли тут єсть Ісус!.. Ісус — мій бог!
Близь моря — хто погляне на калюжу?!
Ісус — він море, а калюжа — ти,
Я рада вмерти за Ісусів погляд:
Він — сонце, що сіяє з висоти!..
Ударила Іуду в серце заздрість —
Зненавидів суперника свого:
— Він — сонце, море й бог, а я — калюжа!..
Естеро! Мало бачила його!
Коли б ти знала, що за вдача в нього!
Це ж бабська вдача!.. Я — так чоловік!..
Він — бог і сонце?! Глянула б учора —
Була б того не вимовила ввік.
Він постував, а хтось йому підсунув
Вина чарчину — думав: «підкріпить»,
І як завадила йому та чарка!
Що скоїлось!.. Аж і згадати — гидь!..
Коли б була ти бачила, що сталось,
Назвати Йсуса богом не могла б…
Естерка переслухала й сказала:
— Ти не калюжа: жаба ти із жаб!..
IV
Так от чому на одшибі
Іуда Сидить попід оливою в кутку
І люту думу думає з собою
Про кривду й самоту свою тяжку.
Без любки… без Учителя… без віри…
Він тоне, мов знеможений пловець…
Ех, бідний Юдо! Сирітливий Юдо!
Вже знаємо, який тобі кінець…
Костянтин читав поему з великою цікавістю.
— Ви бачите, — перебив його професор, не давши йому й слова, — що я тут до Христа ставлюся навіть дуже об’єктивно. Я вихваляю всякі його моральні науки, я не перекручую його постаті на тенденційно поганий образ. Тільки ж я роблю з нього звичайнісіньку, смертельну людину. Хто так об’єктивно ставиться до Христа, той, напевне, ніколи в нього не увірує…