Лаговський це казав без усякої гіркоти, навіть жартуючи. Костянтин теж розсміявсь і рішуче поклав руки на плечі йому, ніби хотів силоміццю тягти його за собою.
— Ходім! — сказав він. — Що за чудні речі ви говорите! Хіба ваше літературно-естетичне обличчя не є частина вашої людської особи, вашої індивідуальності? Ми вас любимо цілого, всього вкупі, і як людину і як естетика, та й не хочемо піддавати вашу індивідуальність анатомічній операції і переділяти ножем оті ваші обидва боки. Ви — професор і письменник Андрій Іванович Лаговський, і ми виразно знаємо, які ознаки асоціюються для нас з думкою про того індивідуума, що зветься Андрій Іванович Лаговський. Ідіть до нас — і наша приязнь наново розцвіте.
— Не піду! — тихим голосом сказав професор і обережно зняв із своїх пліч Костянтинові руки. — Що колись між нами було, те вже поховано, і хреста над могилою поставлено, і вічную пам’ять над тим одспівано.
— Ходімо! — переконував його Костянтин і, призабувши похвалу, яку він недавно був виспівав на честь «оцієї поетичної келії» Лаговського, додав: — Адже ви пропадете тут самі, в вашій німій тюрмі, серед ваших поцвілих книжок, у тісній і темній книжній домовині!..
— Прощавайте, дорогий Костянтине, і покиньте мене жити самого в цій домовині!..
Костянтин одійшов, а професор довго ще сидів задуманий. Очі стали вогкі од близьких сліз. Бажання жити вкупі з людьми, слухати їхню прихильну мову знов у ньому ожило й заговорило. Та він нарешті подумав і навіть доволі чутно прошепотів: «Але ж не надовго б стало в них тієї прихильності». Знов би я швидко остиг їм, а тоді знов би гірко мучився, чом вони до мене охолонули… І були б ті нові страждання ще гіршими од тих, котрі проминули… Ні, ні! Самота — ото одне-однісіньке щастя моє!..»
Він підвівсь, походив по хаті, подививсь на свої шафи з книжками — і сів, щоб написати нові вірші, які прийшли в голову:
Тут він спинився, бо останній рядок якось іще не скристалізувався в голові рельєфно, а тільки каламутно крутився разом з римою. Лаговському не хотілося спиняти свою творчість і зараз-таки додумувати цей нескінчений рядок, бо натхнення підказувало йому вже й третю й четверту строфу. Він написав:
і тут раптом знов перепинивсь. В душу йому своїми поганими холодними пазурами дряпався нудний біль… і начебто не давав писати. Та Лаговський, невважаючи на ніщо, знов схопився за перо. Він схотів написати в цій третій строфі, що от серед нічної тиші зачинає тут у підземеллі грати небесна музика, розсувається стеля, видко чудове небо, де дивним способом сяють рівночасно і золоте сонце, і срібний місяць, і діамантові зорі; а звідусіль із кутків хати виринають пальми та гігантські екзотичні квіти, і схиляються над ним, і віють своїм ароматом, і пестять його; а небесна музика грає ще солодше… І він щасливий…
Ридання несподівано перервали його натхнення, перо випало з пальців, і він гірко-гірко заплакав.
«Ні, самота — таки горе, — подумав він, — але постійна, незакаламучена самота вже ж лучча й легша, ніж тая спілка з людьми, що кінчається розлукою та й перевертається в самоту…»
Потім він утихомиривсь. Сльози обсохли. Про Шмідтів уже гадки не було. Але зате тепер там десь на споді душі, в далекому закутку, забалакав уже якийсь зовсім інакший голос. І то був голос совісті. І чулося Лаговському:
— Савле, Савле! Что мя гониши!
Справді, нащо він накинувсь на Йсуса? Ну, добре! Він не вважає Йсуса за бога і не вважатиме, але нащо він його лаяв і як людину? Хіба таких людей, як Ісус, не треба хоч кому поважати й шанувати? Хіба Ісусів образ навіть найскептичніші історики не вважають за дуже гарний, ідеалістичний?