І генеральша безсило впала на диван.
— Ну, добре, — кисло сказав Володимир, — зроблю все по-вашому… Ідіть до гостей.
Генеральша одійшла, а Володимир став дивитися в вікно, вниз на шлях. За двадцять хвилин під’їхав візник. На санках сиділо троє людей. В тому, хто був посередині, Володимир легко впізнав професора Лаговського.
Передпокій і роздягальня у Шмідтів знаходилася внизу, а вгору до покоїв вели дуже парадні сходи, встелені червоним сукном, яке придержувалося блискучими мідними палицями-поперечками на кожній приступці. Володимир вийшов на горішню площадку тих сходів, де стояло два великі лаврові дерева в діжках, і, перехилившись через поренчата[79], глядів, як роздягалися внизу коло жердки професор і два молоді Шмідти.
— Аполлоне! — гукнув згори через бар’єр Володимир. — Іди-но ти швидше сюди… тільки сам… без нікого!.. Я маю тобі щось дуже важне сказати.
Аполлон збіг по сходах на горішню площадку. Володимир його перестрів і, плутаючись, промимрив:
— Заведи Андрія Йвановича найпередше до своєї світлиці і покинь його самого… Я зайду туди і, сам на сам, щиро попрохаю в нього вибачення… Скажу, що справді я вкрай винен перед ним…
Молодші брати запровадили Лаговського до Аполлонової хати й залишили його на самоті. Сказали, що зараз прийде старший брат і покається.
Професорові було страх ніяково. Він уже жалкував, нащо він дозволив Аполлонові та Костянтинові раптом витягти себе сюди… За хвилину двері одчинилися… З’явивсь Володимир…
Очі їх зустрілися. Володимир зачав глядіти кудись у куток і невиразно бубоніти якусь надуману промову. Він, очевидячки, перепрошувавсь перед гостем: та той не зміг з його балачки второпати ані слівця, бо замість людської мови чув од Володимира якесь ведмеже бурчання. Не дожидаючися, доки Володимир добурчить те, що мав сказати, професор швиденько підійшов до нього, привітно взяв його за руку та й так держав, не пускав. Володимир звів на професора очі. Той лагідно осміхнувся. На обличчі в нього було написано самісіньке прихилля до Володимира.
— Годі, годі, дорогий мій! — сказав він з неприневоленою щирістю. — Краще йдіть запрохайте сюди вашу маму. Мені не хотілося б зустріти її одразу на людях.
Та тут двері знов одчинилися, і на порозі професор побачив генеральшу Шмідтову. Коло неї держались обидва її молодші сини.
Генеральша кинула бистрий погляд, побачила, як Лаговський пригорнув обома долонями руку її старшого сина, — і в неї одлягло од серця. Щаслива усмішка заблищала в її очах. Вона швиденько наблизилася до професора. Той схопив її руку та й покрив довгими-довгими поцілунками. Вона була зворушена, він був зворушений, всі були зворушені. Навіть Володимирові, було гарно на душі.
— Ой, Андрію Йвановичу! Андрію Йвановичу! — докірливо сказала генеральша. — І як вам не жалко було покинути нас більше як на цілий рік! Ви ж сами бачите, як ми всі вас любимо… Та ходімо до гостей… давно час обідати.
Вони гуртом пішли до великої зали, де понакривані були столи, бо в їдальні не було б і місця для сили народу, запроханого на сьогодні. Та й тутечки воно було тісненько. Поки що всі стояли коло одного столу з холодними закусками, впорядкованого на одшибі, та й закусювали й запивали горілками: усякими «рябинівками», «зубрівками», «англійською гіркою» або й вином. Серед безлічі гостей Лаговський побачив господаря — генерала Шмідта в парадному мундирі, пов’язаного білою серветкою круг шиї, та й попростував до нього.
Генерал як стій притулив, куди трапилося, тарілочку з закускою, що була йому в руках, швиденько обтер губи та вуса серветкою та й радісно обійняв професора. Вони тричі перецілувалися. В генерала сльози на очах закрутилися. Гості поглядали на цю сцену.
— Блудний син!.. — пояснив генерал Шмідт своїм сусідам. — Був одбивсь од батьківського дому — та й повернувся… І мені аж здається, що оцей наш обід — не на честь жінчиних іменин, а на честь блудного сина, що знов завітав під рідну стріху… Панове! Тост за професорове здоров’я!
Одягні гості оточили Лаговського. А на ньому був старенький, поношений піджачок, бо Костянтин з Аполлоном не дали йому часу навіть роздумуватись, не то щоб передягатися, як були везли його.
Лаговському стало соромно. Він несвідомо затулив обличчя обома долоньми…