І він аж надто фамільярно поплескав гувернантку по плечі. Тая швидким рухом стріпнула з свого плеча Володимирову руку:
— Не смій до мене доторкаться!.. Сам ти гиндик кацапський… Яка я тобі чухонка?!
Володимир зробив патетичне обличчя, стулив долоні як на молитву і з великим комізмом простяг їх до старої діви.
— Fräulein Ernestine! Mein Estisches und ästhetisches Leben! Grollen sie nicht[80]… — мелодраматично проказав він!
— Ідіот! — визвірилася тая на нього. — Ach, das ist scheusslich[81]!
— Ну, от бачите, Fräulein Ernestine, що з вас справді не німкеня, а чухонка, — діловито завважив Володимир. — Треба було б сказати: scheusslich!.. а ви вимовляєте: scheisslich[82]… Це ж непристойність виходить.
— Коли ти, Володимире, зараз не стулиш губу, то я встану з-за столу та й піду геть, а мамі твоїй скажу, що сидіти поруч таких непристойників, як ти, нема змоги…
Видко було, що цим разом стара дівуля вже не жартувала, а справді розсердилася. Її другий сусіда, той, що скидався на фертикуватого полячка, страшенно зацікавився подією.
— А що воно значить? Що воно значить оте німецьке слово? — проворненько спитав він у професора.
— Не знаю, якого слова вам треба… бо я не чув нічого, — холодно сказав той, — бо ми тим часом тут були вели свою приватну балачку з Костянтином…
Нахилившись ближче до Костянтина, він спитав:
— Хто він, оцей тип? Аж надто, признаюся, антипатичний.
— Зветься він Дембовський, — не дивлячись на Дембовського, тихенько сказав Костянтин. — Я його страшенно не люблю. Він, делікатно сказати, є «паж» Корзової, а неделікатно можна б його нарікти ще й по-інакшому… Він припхався сюди вкупі з Корзовою, вона його скрізь за собою возить, і отож мама навіть доручила мені, щоб я був з ним дуже ввічливий… Феліксе Ромуальдовичу! — вже голосно вдався Костянтин до Дембовського. — Чом у вас ані в чарках, ані в бокалі нічого немає? От я вам наллю старого хересу… Ви ж любите?
Цеє кажучи, Костянтин уточив Дембовському повну склянку міцного вина. Той з розгону її випив — Костянтин похіпливо налляв йому ще одну склянку.
По душі Лаговського перебігло на хвилину якесь прикре почуття проти Костянтина. Та зараз воно його й покинуло. «Що ж! Це все по-людському!» — подумав він про юного Шмідта. І рівночасно з тим він потроху почав розуміти, уже виразніш, що він більш не ідеалізує нікого з-поміж Шмідтів, а любить їх таких, які вони є, не заплющуючи на них очей.
Тим часом тости за столом чергувались один за одним. Далі настала перерва. Обід підходив далі-далі до кінця. І от, несподівано для всіх, голосно забряжчав чаркою по бокалі молоденький Дембовський. Всі очі з усіх столів звернулися на нього.
— Шановне панство! — сп’яна промовив він. — Багацько тут чулось тостів… та говорили самісінькі чоловіки. А дами — мовчали. Прислів’я каже: «Слово — срібло, мовчання — золото». Отже дами — то й буде золото. Піднімаю тост за оте мовчуще золото. Випиймо за дам!
І Дембовський, з бокалом у руці, попрямував у той бік, де за столом знаходилась генеральша Шмідтова, пані Корзова та деякі інші дами. Корзовій він дуже довго цілував руку, висловлюючи всякі добрі побажання. Далі цокався й з панами, а надто з тими, котрі значніші.
— Що ви скажете про оцей тост? — іронічно питав Володимир у Лаговського, все ще трохи вовкуватим тоном.
— Скажу, що пан Дембовський проминув дуже добру нагоду помовчати.
Володимирові цей жарт дуже припав до сподоби. Він розвеселивсь.
— Так! Але про саму промову, про її силуваний зміст — що ви скажете?
— Скажу: слово — срібло, мовчання — золото, а мовчання пана Дембовського — золото в квадраті, — осміхавсь професор. Володимирові стало ще веселіш. Всяка вовкуватість проти Лаговського у нього відпала.
— В вас і жарти з математичного поля! — завважив він не без утіхи. — А чи ви знаєте? Адже ж і я зробивсь тепер математиком. Я покинув юриспруденцію, я знов студент університету, та вже на факультеті математичнім. Мабуть, доведеться і в вас працювати, на ваших практичних заняттях.
Лаговському це була новинка. Він страшенно зацікавився справою, заходивсь розпитувати Володимира, — коли це раптом коло нього виросла постать Дембовського, з бокалом у руці. Дембовський енергійно, навіть аж ніби грізно вимахував своїм бокалом.
— За дам!! — гукнув він до професора.
— Кому?! І за що?! — ніби злякавсь Лаговський і навіть затулився ліктем і долонею, як щитом.