Лаговський чувся щасливим, спокійно щасливим. Всі враження з сьогоднішньої днини поволі перебігали в його пам’яті. Йому нема чого більше тужити за сім’єю Шмідтів; він, саме тоді як схоче, до них і піде, бо вже одпала тая заборона, яку він сам на себе наклав був. Він їх любить і любитиме… З них гарні люди…
«Але вони не ідеальні!» — рельєфно заналізував професор те, що думалося йому далі й далі і що, правда несвідомо, вже було й надходило йому в голову сьогодні не раз… і надходило в голову саме ж отоді, як він гостював сьогодні в Шмідтів. Бо згадав він Корзову й Дембовського… згадав надмірну увічливість Шмідтів до тих людей. Згадав ще й карти, що до них позасідали колишні ідеальні, надземні його Шмідти.
«Та ще, мабуть, чимало й інших отаких дрібниць доведеться далі в них спостерегти, — подумав Лаговський. — Давніш я навмисне заплющував очі, щоб нічого такого не добачати. А тепер дивлюся супокійно… аналізую… не роблю з них ідеала… — і чую, що їх люблю й таких, які вони є. Це не янголи, не духи з поетичної феєрії, а звичайні люди… люди, з м’ясом, із кістками…»
Він аж здивувавсь, як зважився зовсім виразно сказати собі це.
«То, може, я їх справді й не люблю?! — знов спитав себе він. — Може, я до них прохолов?! Ба ні! Я ж чуюся щасливим, скоро за них згадаю!.. Я їх дійсно люблю!
Гаразд… Тільки ж звідки взялася в мене оця аналіза, оця критичність?.. Ех, мабуть, чи не постарівсь я душею за цей рік!.. Передчасно постарівсь… зачерствів… зашкарубів…»
Лаговський, задуманий, підвівся з фотелі і скількись разів перейшов по хаті. Очі його якось спинилися на полиці, де стояла товста книга в шкуратяній оправі. На спинці оправи вибито було золотий хрест та напис під хрестом: «Біблія».
Професор машинально простяг руку по Біблію.
«Поворожу хіба, отак як робили наші наївні діди-прадіди, — подумав він. — Розгорну Біблію навмання та й прочитаю, що вона скаже про мій теперішній настрій».
Він мав сподівання, чи не розгорнеться часом премудрість Ісуса, сина Сірахова або Еклезіаст, словом щось аскетичне. На превелике його розчарування, Біблія розтулилася на апостолі Павлі, на першому посланні до коринтян. Без великої надії вичитати з новозавітного письменника щось цікаве для себе, Лаговський, одначе, зачав побіжно читати. Це був розділ ХІІІ-й. Незабаром він дуже заінтересувавсь, бо знайшов от що:
«Любов довготерпелива й вибачлива. Любов не знає заздрості. Любов не має погорди й пихи…»
Вже й ці слова більше-менше підходили до душевного його настрою. А далі він вичитав іще цікавішу річ:
«Як був я дитиною, то балакав по-дитячому, думав по-дитячому, міркував по-дитячому. А як зробився дорослою людиною, то все дитяче поодкидав…»
— Так виходить, либонь, що я ані передчасно ізстарівсь, ані розлюбив Шмідтів, а попросту виріс теперечки з дитини на дорослу людину, — осміхнувся професор, ставлячи Біблію знов на полицю.
Було вже пізненько, і він ліг спати.
Почалися для Андрія Івановича наново щасливі дні, тільки ж зовсім не такі, які були в Туапсе. Там почувалося щастя яскраве, блискуче, підкреслене, а тут — спокійненьке, приховане, навіть з чималою дозою меланхолії.
Сам Лаговський дуже добре розпізнавав тую одміну. «В Туапсе була розкішна весна й палюче літо моєї приязні до Шмідтів, — думалося йому, — а тепер іде для наших відносин гарна, погожа осінь. Бо отак вбсени й сонце світить любо, і небо синє, і дерева ще вбрані листям, і пташки щебечуть, і люди поспішають нагулятися на чистому повітрі і радіють: «Ох, яка ж гарна погода!» — та рівночасно кожна душа знає й чує, що не стало літнього тепла і що навіть от-от може настати й холоднеча, мороз і сніг».
Тільки ж до зимової холоднечі в відносинах Лаговського і Шмідтів було ще дуже далеко.
Щонеділі або — це бувало рідше — що двох неділь професор ходив до Шмідтів на празниковий обід і перебував у тій сім’ї аж до пізньої ночі, то сидячи в кімнаті у Володимира, то у Аполлона з Костянтином, чи там з гостями старих Шмідтів. Про яку-небудь свою власну душевну журбу й смуток, коли таке на нього находило, він нікому з сім’ї не оповідав ніколи, бо вже з гіркого досвіду знав, що «смутний» — те саме, що й «докучний». Навпаки, він, буваючи у Шмідтів, силувався жити інтересами самих Шмідтів. З Володимиром у нього йшли довгі розмови на математичні теми; професорові дуже любо було бачити, що той жваво зацікавився математикою; і він думав навіть, що як закінчить Володимир університетський курс, то не завадило б приділити його до кафедри. З молодшими Шмідтами тем для розмов бувала, звичайно, велика сила. Щоправда, не раз серед жвавої балачки виринала в професоровій підсвідомості аскетична думка: «Суєта суєт і все суєта!» Він не раз бачив, що в «поетичнім» Костянтині є чималенько й фатуватості, й фразистості, що в «об’єктивнім» Аполлоні багацько є звичайнісінької егоїстичної байдужності до людей; та все те його не вражало. І кожного разу, як повертався Лаговський од Шмідтів додому, до своєї келії, тихомирне щасливе почуття шептало йому: «Вони тебе люблять! Життя свого за тебе, звичайно, не покладуть, тільки ж тебе люблять безперечно».