І Лаговському бувало гарно на душі. Він цілий тиждень щиро працював у своїй самотині, а в неділю знов ішов до Шмідтів, як до своєї рідної сім’ї, не до чужої.
Кінчавсь великий піст, сезон концертів. Якось Лаговському захотілося піти на концерт стародавніх музичних інструментів, щоб перенестися хоч трохи в обстанову XV–XVI віків. Враження були чудові. Професор, весь захоплений концертом, уважно сидів на своєму місці, не дивлячись ані вправоруч, ані вліворуч, та й допіру в антракті побачив, що коло нього недалечко сидить його туапсинська знайома, художниця Петрова.
Зав’язалася балачка про враження од концерту, пішла відповідна обміна думками. Потім професор спитав у Петрової, чи не гадає вона поїхати на Великдень до Туапсе, до своєї «вілли».
— Ні, там у мене цілу зиму живе безробітний учитель, із сім’єю. Не хочеться його турбувати. Вже аж на літо поїду.
— А! Це той учитель, що був постраждав через Шмідтів? — несподівано зацікавивсь Лаговський. — Що то за історія, Ганно Володимирівно?.. Можете бути певні, що тепер я вже дослухаю її, а не втечу од вас, — додав він жартівливо.
Художниця розказала, як вийшло діло. Генерал Шмідт поскаржився на вчителя кураторові, а куратор доручив окружному інспекторові зробити вчителеві гостру нагану. Інспектор побачив учителя, вже як у того всі діти лежали слабі на малярію. Знервований педагог, забувши всяку пошану до начальства, говорив з інспектором в сильно підвищеному тоні; інспектор аж обуривсь на таку «нахабність»: слово за словом — і результат стався такий, що вчителя звільнено з посади «по третьому пункту», себто прогнано без «прохання», та й дано наказ по цілій Кавказькій окрузі, щоб його ніде не брали на службу. Із своїм «вовчим білетом» бідолаха вже другий рік ніяк не може знайти не то що педагогічної, ба й жодної державної посади, а живе з чого трапиться. Це вже другу зиму художниця пускає його з сім’єю задурно до своєї туапсинської хатини, нехай живуть до літа. Часто вони голодують. Найменша дитина померла.
— Що-що, а за це Шмідти одповідатимуть на тому світі! — доказала Петрова. — Я дуже рада за вас, що ви з ними розійшлися.
— Я з ними знов помиривсь, Ганно Володимирівно, — тихенько сказав Лаговський. — Та й дуже їх люблю.
— Ет! — ніби розсердилася художниця. — То була б я нічого вам не розповідала!.. Тепер у вас буде на душі деякий ворожий осадок проти мене! Знаю ж я вашу вдачу: ви, як кого любите, то ідеалізуєте без краю, а нелюбу правду вважаєте за поклеп!..
— Ба ні, Ганно Володимирівно! Навпаки, я ще й дуже радий, що почув од вас оцю історію. Бо тепер, коли я люблю людей, то я бажаю любити їх справжніх, а не тих, що вимріяла моя фантазія.
— Ого! Це вже в вас якась нова філософія, не тая, що була давніш!.. А не секрет довідатися, яким способом набралися ви отаких поглядів?..
— Дуже просто. Хто шукає приятелів бездоганних, той ніяких не має, бо наших друзів наділяє нам випадок, а не наш вибір. На землі є людей щось дві тисячі мільйонів — чи так? А чи ви помічали, що кожен із нас знає з тих мільярдів тільки дрібну-дрібненьку пригорщу людей? А в гості заходжає він хіба до чотирьох-п’ятьох сімей, а тісніші відносини має менше ніж із десяткою людей… та й то не з тими десятьма людьми, яких сам собі дібрав, ба з тими, яких послав йому випадок. Здобути нових приятелів — це ж не од нас залежить, а од ірраціональних обставин. Ви іноді навіть можете зовсім добре відати про когось, що він підходив би вам до мислі, ви можете навіть бути формально знайомим з тією людиною, та не заприятелюєте з нею! Не заприятелюєте — бо не можна ж отак простесенько підійти до когось та й сказати: «А давайте будьмо приятелями!» Та коли б і сказали так, то нічого з того не вийшло б. Приязнь, пам’ятайте, приходить незалежно од нас… Через те, коли в вас уже зав’язалася приязнь із людьми, дорожіть ними! Дорожіть ними — вибачайте їм. А вибачати — не так і важко: треба тільки кожному доміркуватися, що він не є такий гарний і ідеальний, який сам собі здається, а інші люди — не такі погані, як йому здаються… Зрозумійте цю немудру істину — то й буде лад… Та ви, здається, мене вже й не слухаєте? Бо чогось задумалися.