Андрієві було соромно, аж до болю соромно.
— А ви б мене не погодували, мамуню? — сказав він, аби якось вийти з заклопотання.
— Та якже, якже! — зраділа мама. — Обід готовий!
Вона насипала йому в тарілку борщу. Насипала була й собі, та, замість їсти, гляділа з радісним, щасливим усміхом, як син їсть. Він попрохав ще другу тарілку — в неї обличчя аж заясніло з утіхи. Андрій їв і чув над собою той прихильний її погляд, повний щасливого самовідречення, готовий на всяку жертву. І він не розумів, яким способом міг він так довго вважати оцю сиву бабусеньку за чужу для нього людину.
«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить… І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії… і мучив себе й маму!..»
Геть непомітно збігли для Андрія під рідною стріхою два дні. Він зовсім оббувся-обговтався. І йому гарно було на душі, і мати раділа. Найкращі для них години то було післяобіднє чаювання в його покоїку, що рівночасно був і «гостинною», себто вітальнею. Вони звільна пили чай, мати йому вточувала з самовара склянку за склянкою та підкладала варення. Він лагідно розпитував про її життя-буття або оповідав про свої подорожі, про чужі краї. За Шмідтів оповідати йому якось ніколи й на думку не спадало. Так наче забуто їх.
І ото як чаювали вони, прийшов листоноша з телеграмою та й приніс Андрію Йвановичеві чотириста карбованців, пересланих йому телеграфічно з Москви. Прийшов, оддав — і пішов. Гроші лежали на столі.
— Ото силу грошенят прислали тобі! — здивувалася мати.
— Це за дві служби. Бо я професор на двох кафедрах.
— Що воно таке: «професор»? — не второпала стара Лаговська.
— А то вчитель такий, — осміхнувся син.
— Учи-и-итель?!. Добре ж там у Москві вчителям платять! Не те, що тут!.. Ну, то я рада, що тобі там гаразд ведеться… Це, може, Господь зглянувся на мої молитви… Бо я щодня щиро Богові молилася, щоб тобі щастя дав…
Андрій узяв оті прислані гроші та й поклав коло мами:
— Ви їх заберіть на сховок і тратьте як свої, на все, на що схочете. Покупіть собі, чого вам не стає… Може, щось собі справите…
— Ой, боже борони! — жахнулася стара Лаговська. — Щоб я на себе твої запрацьовані гроші тратила!! Ні, ти краще для себе збережи їх, приховай… ще й як придадуться!.. Он, може, захочеш оженитися… А мені?.. Та хіба мені багацько треба? Ще ж і сама зароблю!.. Маю свою хатину, де жити, маю клаптик города, маю корову… На мій вік стане!.. От, тільки що зодягтися часом треба… та калоші діряві… Та ні! Нічого нового вже не шитиму — перешиватиму, що є давнє.
Андрієві й соромно, й боляче було слухати цю материну мову. Щось ладнався він був говорити, тільки ж нічого не встиг сказати.
— Он хіба що! — як стій зраділа мати. — Взавтра я покуплю тобі чогось кращого на обід… Бо не знаю, чи моя харч до смаку тобі? Чогось ти їси так обмаль…
Вона одібрала собі десять карбованців, а всі опрочі гроші засунула в бічну кишеню синові.
Андрієві ще соромніше ставало. Бо виходило, що всенька материна думка була раз у раз тільки про нього!
— А чи знаєте, мамо, через що я тоді розлучивсь був із вами? — зважився він спитати про те, що його найбільше боліло. — Бо мене вразило, що ви були дали гроші на лихву… Та ще кому! Нашій няньці Ганні!.. Нічого вам не кажучи, я й утік од вас…
Стара Лаговська сплеснула руками:
— Але ж, синочку мій!.. Чом же ти тоді мені путтям про те не сказав?! Якби ти мені хоч слово був промовив: «Не беріть процентів з Ганни, а то я вас покину», — то я б і од грошей тих була одкинулася, а не то що проценти б не брала!.. Мені ж не багато на прожиття треба… я без тих грошей була б перебулася. А твоє слово — мені закон. Чом же ти мені нічого тоді не сказав, а так мовчки покинув?!
Справді, чом не сказав був!.. Не сказав, бо був не людина, а клубок істерійних нервів… А нервовість була прийшла з того, що ціле літо жив без спочинку репетитором у Бобрових… А в Бобрових жив — через тодішню бідність свою… Ат, і не розбереш, хто винен! Найбільше таки сам…
Він нічого того голосно не говорив, тільки думав.
— Коли хочеш, — казала мати далі, — то я Ганні й зовсім подарую її борг.
— А вона вам іще досі винна?! — стиха сказав Андрій. Його брав страшенний жаль з такої звістки, та він не сердивсь на матір: попросту, шкода її було, та й усе.