Ганна була ні в сих ні в тих.
— Та як же воно так? — не розбирала вона. — Ну, добре! Нехай, спасибі вам, мені дарунок — за те, що я в вас колись нянькувала… А тим людям за що?!
— Ой, чого вам роздумувати над тим, Ганно!.. Ну, для спасения душі, коли хочете знати! — аж засміявсь Андрій. — Мама вже на божій дорозі… Я знов хоч і не старий ще, та немічний… — мабуть, і мене чортяка незабаром до пекла понесе!..
Заспокоївши Ганну отаким жартом, Андрій заразісінько й попрощавсь із нею. Як прийшов додому, оддав мамі сто карбованця з чимсь та й сказав, що то їй Ганна вертає позику, бо вже їй не треба: підмоглася грішми.
— Але ви, мамо, вже нікому не оддасте цих грошей на ріст? — тихенько спитав він і пильно вдивився їй в очі. Вона бачила в тім погляді саме прихилля й довіру.
— Та ні, сину! — радісно заходилася вона його запевнювати. — Твій глагол — то мій закон!..
Купила стара Лаговська дві пари качок, та передше, ніж їх різати, захотіла добре підгодувати. Качки були через лад свійські, самі бігли до рук, як вона їм давала їсти. Вони дуже сподобалися Андрієві, і він скількись разів на день виносив їм їжу та й тішивсь, що вони хапають у нього хліб просто з пальців. Як вони його бачили, то радісно герготали.
Про те, що мати покупила їх на заріз, він і гадки не мав.
На четвертий чи на п’ятий день стара Лаговська подала синові на обід печену качку. Він був заходився їсти, проковтнув один шматок… І як стій майнуло в його душі підозріння, чи не їсть він одну з-поміж своїх качок.
— Мамо! Чи не зарізали ви, часом, одну з тих качок, що я їх із своїх рук годував?! — спитався він, силуючись бути ввічливим. Та в його тоні було-таки дещо прикре; і мати це постерегла.
— Авжеж, зарізала! — покаялася вона. — Бо для чого ж качки тії? На те вони й на світ родяться!..
Професор силував себе з’їсти шматок печені. Та вона йому в горло не лізла. Оце крильце, яке він зараз держить і їсть, воно ще вчора було живе… з пір’ям… радісно тріпалося… а качка весело герготала до нього… Ні! Він не зможе того проковтнути!
Разом з тим подумав він і про всяку м’ясну страву. Чи варто їсти м’ясиво? Адже він давно помічає, що без м’яса перебутися легко… Ба навіть увесь організм його почуває себе краще, як м’ясива не заживає. Та й смаку великого в м’ясі нема…
Він узяв сказав мамі, що м’ясної страви більше вже ніколи не їстиме. Не хоче.
— А чим же я тебе годуватиму? — жалісно спитала стара Лаговська. — Ти ж і так їси не гурт!
— Варіть мені локшину з молоком… Засмажте якусь кашу… Або зробіть клюцки… Часом зліпіть вареники з сиром… Господи! Та з того можна робити такий царський обід, що й цареві нашому не часто доводиться так ласувати!.. А надто коли такечки смачно зготується, як ви вмієте!..
— Добре, — смутно сказала мати. — А на вечерю що тобі давати?.. От я була думала, що холодну качку подам увечері!..
— На вечерю пряжте мені щодня склянку молока та варіть пару яєць… аби не круто, а намолодо… А качок більше не ріжте… Нехай вони живуть у нас та несуться. Я качкам щодня хліба з рук даватиму, то й буде мені забавка!.. А поїду — нехай вам нагадують про мене!..
Не можна сказати, щоб старій Лаговській надто припала до вподоби така синова постанова. Їй було шкода, що її любий Андрій, мабуть, чи не голодуватиме… Ще, може, й охляне з голоду… Що сама вона рідко коли м’ясо їла, того вона не брала до рахуби. Бо то ж вона, а то він!
Та слово Андрієве було для неї закон. З того дня почали вони обоє живитися їжею вегетаріанською.
Перейшло ще два дні. Сиділи вони за чаєм, коли це припхався листоноша. Він витяг із своєї торби чималого листа в великому конверті і, оддаючи його Андрієві, шанобливо прочитав адресу: «Его превосходительству профессору Андрею Ивановичу Лаговскому».
Пішов. Стару Лаговську страшенно вразила тая адреса.
— То ти превосходительство?! Генерал?! — аж завмерла вона.
— Ні, мамо, — осміхнувся професор. — Ще не генерал, тільки на генеральській лінії… А «превосходительство» — то мій титул, як мовляють, «по должности»…
Він пояснив, як зміг, що воно таке професура і через що йому здебільша пишуть «превосходительство».
— А твій же чин який? — розпитувалася мати далі, сама своїм ухам не вірячи.
— Я «статський совітник», полковник.