Він ще дужче пригорнув його голову до себе та й обцілував її… Потім вони підвелися й пішли з молу.
«Чудний отой народ — поети! — думав собі Володимир, ідучи поруч професора і скоса дивлячись на його бліде, виснажене обличчя, що задумливо гляділо на гарне Туапсе. — Невже я себе не знаю, а він мене знає? Невже я справді такий, яким він мене ідеалізує? Ох, недурно кажуть, що поети — брати божевільних… А подивіться на нього — от хто щасливий, так щасливий! Іде — та й жадібно вдихує в себе повітря, аж п’є його, і нюхає його, і задушується з поетичного впою та захвату. Таки так: коли хто щасливий на світі, так то, запевне, він!.. Слабий, хоровитий, на ладан дише — а душа його життєвою гармонією тішиться щонайповнішою, бо має він для життя свої виразні, свідомі завдання… свідомі, органічно відчуті… не знає жодних рефлексій та душевних дисонансів. На здоров’я занепадає він аж так, що смерть не сьогодні-взавтра вирве його, мабуть, геть із сього світу, але дивіться: поки що він весь щасливо сполучений із світовим життям… зв’язаний із життям і з цим світом органічно, кожним своїм фібром, кожним почуванням, кожним наміром, думкою і вчинком, бо не почуває себе зайвою людиною на світі… А я?.. Між мною і життям — самісінька дисгармонія!..»
А Лаговський, що справді дорогою впивав у себе й гарне морське повітря і чудову красу кавказької природи і взагалі почував себе зараз дуже до ладу, йшов та думав про те, яка гарна людина з отого Володимира та наскільки Володимир переважає його морально. Через свою сповідь, через усі ті гріхи, які, — думав професор, — Володимир навмисне на себе наклепав, піднісся Володимир у професорових очах на високий п’єдестал, мов яке божество, і професор радніший був служити тому своєму ідолові, мов вірний раб панові. Ранні дитячі літа Лаговського упливли самотою; од людей через свою убогість він і в гімназії і в університеті зазнав був чимало кривд і образ, взагалі нечасто бачив ласку; самотливий, він звичайно міг шукати розваги тільки в книжках, та в поезії, та в музиці; дуже рідко блиснув був йому промінь людської прихильності. Потім, несподівано для себе вибившись як стій на професорське становище, міг він душею суб’єктивно заспокоїтися тільки проти суспільних людських образ, які давніше були падали на нього часто; його плебейську амбіцію вже відтепер люди не кривдили, його поважали, нервам його стало легко; але самота, як гірко давила його передше, так гірко іноді давила й тепер, і зовсім до кінця її вигнати не могла ані наука, ані поезія… І от оце тепер приходить йому таке щастя: він більше вже не сам, у нього є брат, та й який брат! Людина, що такої ідеальної нема й на світі — така людина, що сам він не вартий «отрешити ремень сапогу ея»…
Генеральша сиділа в своїй світлиці й переглядала якусь «смету», що їй написала для її «участка» туапсинська будівельна комісія, коли це увійшли Володимир та Лаговськй. Володимир сів на стільчику, трохи підтомлений з ходіння по сонцю, а професор став позаду нього та й, зіпершися ліктями на його плечі, мов на поручата, притиснувся своєю щокою до його голови. Потім він підійшов до генеральші, що бачив у ній тепер втілену добрість, і, нічого не кажучи, підніс і притулив до своїх губів її руку; вона тихо поголубила його по голові. Потім Лаговський знов пішов до сидячого Володимира і, щасливий, сперся ліктями об його плечі.
«Що за мила дитина отой Лаговський!» — думала генеральша, з лагідним осміхом дивлячись на нього й на свого сина.
«Поет!» — міркував Володимир, почуваючи теплу професорову щоку коло свого виска.
А щасливий Лаговський думав собі: «В Гетевому «Фаустові» єсть в одному місці питання: Kannst du dem Augenblicke sagen: Verweile doch! Du bist so schön[22]! Ну, я для себе смію гордовито перевернути цей вірш інакше: Ich kann dem Augenblicke sagen: Verweile doch! Du bist so shön[23]… Постій, хвилино, ти — така прекрасна!»
Трохи обговтавшись та обглядівшись у Туапсе за два дні свого побуту, і професор, і Володимир засіли кожен до своєї повсякчасної роботи. Професор писав для Академії наук рецензію на одну математичну розвідку, що прислана була на премію, і багацько порався коло всяких інтегральних вичислювань, а Володимир копався в «Судебнику царя Івана III» та в «Уложенії царя Олексія Михайловича». За роботою розмовляти їм доводилося мало, а втім Лаговський помічав, що Володимир іще смутний і не має великої охоти розбалакуватися.
На четвертий день після того, як вони були сиділи на молу, їм захотілося піти зоглядіти дуже гарну на краєвиди шосейну бруковану дорогу, що йде з Туапсе повздовж морського берега, роблячи зигзаги серед прибережних гір, — іде вона на північ, до Новоросійська. Сонце ще не вечоріло і сильно припікало, та за прохолодною бризою, себто вітрецем, що подихав з моря, йти було неважко. Там і сям, серед битого шосейного шляху, на сонці грілися жовті гадюки і, зачувши тупіт од ніг наших пішоходців, із шелестом тікали з битого шляху набік, поміж темну лісову непроглядну гущавину; а вже ж туди ніхто не міг би продертися за ними крізь шпалерну стіну велетенських товстенних ліан, завгрубшки з людську руку, які міцно пообпліталися навкруг деревних стовбурів і суків і перекидалися з одного дерева на друге; а де не видно було ліан, там густо-густо повився на деревах плющ та позаростав усе волохатий сивий ломоніс-клематіс і непролазний, дуже чіпкий і колючий paliurus aculeatus, трохи схожий начебто із акацією; по-тутешньому він зветься «держидерево». Колись давніше отаких гущавин тут не було, ще тоді як жили тут черкеси-шапсуги; тоді були тут славні сади, та городи, виноградники; бо Черкещина вела жваву торгівлю садовиною з Туреччиною, що присилала в черкеські порти безліч торгових кораблів та фелюк; але тепер, за чверть століття, відколи Кавказьке побережжя спустіло, воно геть позаростало буйною могутньою порослю та й нагадувало непроглядні дівичі ліси та пущі Південної Америки; тепер важко навіть хоч трохи розпізнати які-небудь сліди од колишньої дуже високої хліборобської культури, що цвіла тутечки. Нікого з людей на шляху не зустрівалося, бо яких-небудь новітніх осад та колоній замість покинутих черкеських аулів іще тут обмаль. З гущавини часом чути було рохкання: десь поблизу бродив дикий вепр.