Разом з тим у голові майнув десь вичитаний уривок з російського вірша про якогось бедуїнського доісламського витязя:
«Я і скверний, я і труп, — подумав Лаговський. — Але що ж діяти!.. Коли труп, то й будьмо трупом! — безнадійно махнув він рукою. — Знов, як давніш, покину все живеє, політику ж найпаче, житиму самою математикою та ідеями Ренесансу або ідеями підземної археології чи надземної астрономії… А коли пощастить, то посунуся й далі: спробую ще й од тих мертвих наук одкинутися, житиму без думання, без ідей, худоб’ячим життям на зеленій паші».
Він одяг пальто і вийшов посидіти на бульвар. Було багацько народу, бо на бульварі грали музики. Народ лавою сунув коло професора, все гуло, як рій в улику. А професора не кидала неодзивна думка про те, що якби не було літньої його розпусної історії, то жив би він і досі щасливий, і що неплатонічне кохання є джерело всіх нещасть для людства. А люди, диви, пнуться до кохання!.. І всі, хто тут є на бульварі, всі одного й того самого бажають!..
Згадалися й слова цинічного Володимира, старшого із Шмідтів, про сексуальний «фосфоричний дощ», який ллється понад головами згуртованої юрби; здалося Лаговському, що й сам він навіть бачить того доща… І цілий світ — наче дом розпусти.
Такі думки снувалися в його голові.
Настали лекції, робота із студентами. Вересень збігав непомітно за новими тими університетськими враженнями. Додавалися ще й інші враження. В одному з товстих місячників з’явилася дуже прихильна оцінка поетичних писань Лаговського, а з Академії наук прислали йому золоту медаль за математичне писання. Про це й у газетних телеграмах скрізь оповіщено було. Прочитали про це й Шмідти; а вони вже повернулися з Кавказу.
І от прийшла поштою коротенька записка од генеральші Шмідтової: «Дорогий Андрію Івановичу! Ми вже давно в Москві. Чом Ви не заходите?»
Серце Лаговського затріпотіло, як перечитав він ці рядки. «Піду!» — зрадів був він. Та то був лиш один-однісінький момент, бо зараз-таки виринула убийча, холодна, безнадійна гадка: «Нащо йти? Щоб побачили мене слабовитого, сумного, нудного? А нудний — синонім того самого, що й докучний… Піти, щоб на них наводити нудоту, а собі завдавати жалю вічною наочною згадкою про те, що минуло й не вернеться? Та вже ж і Данте каже, що то одна з найгірших мук — ricordare la felicita nella miseria[65]… їм скука, мені — жаль, гарна перспектива! Це навіть негігієнічно і для них, і для мене було б!» — іронічно усміхнувсь Лаговський сам до себе.
«Ну добре! Був пішов би, — міркував він далі, — що ж після того вийде?.. Певне, що знову незабаром, ускорості, настала б неминуча розлука. А за нею наново пекуча самота? Наново мали б розпочатися для мене всякі гіркі муки в усій своїй болючій силі, тим часом як тепер я вже хоч трохи був заспокоївсь і серце хоч трошки загоїлося?.. Ні, ні! Не піду!.. Треба зовсім перетяти нитку, іншого виходу немає».
І професор одписав до генеральші Шмідтової: «Дякую за пам’ять до мене, дякую за все добре, що коли-небудь робили мені. Тільки ж уже не приходитиму до Вас. Так буде гігієнічно і для Вас, і для мене».
Навіщо він додав оте іронічне речення: «буде гігієнічно», — він і сам добре не тямив. Адже ж Шмідти ніяким робом не могли б знати про тую душевну трагедію, що в ньому одбувалася аж два місяці. Вони ж не посварилися були з ним, вони навіть і розпрощалися були на Кавказі дуже сердечно. Та Лаговський того й не обмірковував. Попросту, що само собою написалося — те й написалося: «Так буде гігієнічно».
Лист пішов поштою.