І не помиливсь.
— Питаються у вірменина: «Карапете! Скажи, чи оддавалася коли тобі якась жінка par amour?»[67] — заходивсь оповідати Володимир. — «А що воно таке значить, дюша моя, оте «пар амур»? — «Себто без грошей, дурно». — Карапет подумав, подумав, отак як ви тепер, та й каже: «Атож! Так! Було один раз і par amour, без грошей, дурно… або краще сказати — трохи чи не дурно: тільки за п’ять копійок». Всі ви, поети-ідеалісти, страх як скидаєтеся на того вірменина.
— Чого ви прийшли до мене, недобрий чоловіче! — зашепотів Лаговський, геть обурений на безкраю Володимирову нахабність. — Хіба я прохав вас одвідувати мене?!
— Мене мама послала, я й пішов. Вона думає, що з вас невинна душею дитина, чистий серцем товариш для її непорочних синів… то маєте прийти… Дарма, що тепер ви для них самих, братів моїх, уже й не цікаві. Ну, та батьки ніколи не знають того, що одбувається в душі їхніх дітей, — саркастично одказав Володимир. — Про вашу літню туапсинську історію з «трапезундською вдовичкою», що виснажила ваші нерви своєю дикою сексуальністю, мама не знає. Ба й брати мої не догадуються. Ви і для них — дитина-поет. Може, скучненький, та будь-що-будь — таки поет… Приходьте, коли вони ще того бажають… Не бійтеся, я не розкажу їм нічого, нехай уважають вас за святого «ацтека». (Це він навмисне перекрутив «аскета» на «ацтека»).
Професор утратив рівновагу.
— Все, все розкажіть усім! Розкажіть кому хочете! Рознесіть по цілому світові! Тільки мене покиньте самого! — покликнув він нервовим голосом. — Заволоділи моєю прихильністю, кров і соки серця мого забрали, вбили мене, вкинули в домовину — та ще й сюди в мою домовину приходите мене мучити, як вампір той!.. І цинічно оповідаєте історію про Корзову, щоб і я смакував ваш цинізм!.. Я більше з вами, Володимире, не знайомий, я й здоровкатися й прощатися з вами не хочу… Ідіть геть!.. І до ваших сім’ян я не прийду, позабудьтеся всі про мене!..
Володимир здивувавсь. Він ніколи був не сподівався, що розмова раптом набере такого характеру. Адже те все, що він казав Лаговському тепер, не дуже виходило з-поза рамок і тем звичайних їхніх літніх балачок. Тільки, що тоді Лаговський був прихильно казав: «Володимире, ви все проти себе видумуєте!» — а тепер поставивсь інакше. І Володимирові забажалося помститися. Несподівано одна злісна думка прийшла йому до голови.
— Не прийдете до нас, бо це буде «негігієнічно»? — лукаво вимовив він. — То ви сами признаєте, що відносини ваші до моїх гарних братів були негігієнічні?
Лаговський абсолютно не розумів, що Володимир хоче сказати. Та той не забарився пояснити свою думку виразніш. Він дістав свою записну книжку, понишпорив у ній та й подав професорові клаптичок паперу з нашкрябаним віршем:
— Це ж ви писали? — спитавсь він у професора.
— Я, — кивнув той головою вниз, зовсім не розуміючи, що ж тут лихого. — Це я був писав для вашого середнього брата Аполлона, — пояснив він далі. — Це було в початку нашого приятелювання, в розцвіті нашої приязні. Тоді для Аполлона я був дорога людина, він до мене був прихилився всією душею і не таївся з тим. То вже потім він знудивсь од мене, відколи я заслаб…
— Цю писульку я, бачте, знайшов у тім смітті, що вимели з Аполлонової світлиці. Мабуть, упало зі столу… (Або, може, й сам Аполлон викинув у сміття, — їдовито додав собі Володимир у дужках.) Ну, так от ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її. А ви — чи ніколи не хотіли собі признатися, що, притуляючись до пліч Алоллонових, та голублячи його руку, та цілуючи його в голову, ви й себе поганили й його?
Лаговський криво всміхнувсь. Йому дуже хотілося тільки одного: швидше звільнитися від компанії Володимира та залишитися знов самому та й лягти спочити, бо вже в очах мріло і ноги підтиналися. Та він переміг себе і задумавсь над Володимировим питанням. Чи справді він такий нечистий душею, що навіть його доторкання до добрих людей може тих добрих людей споганити? «Квітка колись в’янула була од мене, — пригадав собі він з містичним сумом. — А люди?..» Пригадалося Лаговському, що в Туапсе йому завжди дуже гарно на душі ставало після щирої балачки з братами Шмідтами; та тільки, справді, не раз здавалося йому тоді, що він навіть не вартий приятелювати з такими благородними, чистими натурами, які живуть в їхніх душах. А іноді йому попросту було видавалося, ніби од Аполлона й Костянтина йде струйкою якась невидима ідеалістична містична міць, яка й йому передається і дає йому віру в святе, в божество і робить його самого благороднішим і кращим на душу. Якось у Туапсе він навіть подумав був, чи не сміють Костянтин і Аполлон сказати про себе так, як Ісус сказав до тої грішниці, що доторкнулася до нього: «Чух бо силу, яже из мене изиде». Все це отепер прийшло йому на спомин, як Володимир поставив йому своє запитання. «Таки-так, — подумав Лаговський, — вони — ідеальні люди, а я — лихий поганець-егоїст. І, мабуть, справді чи не поганив я своєю приязню ті чисті високі натури, яких я ніколи не був вартий».