Ангел наш добрий – Мати Софія

–

То ж ось який справжній Михайло! – уже почуття гордості за парубка квітувало в серці дівчини.

Настав недільний вечір. Михайло з батьками – Назарієм та Марією – не забарилися, зайшли до хати, на стіл поклали хлібину. І почалася розмова. Тим часом мати зібрала на стіл немудру вечерю, а батько поставив пляшку горілки. Покликали й Софію, зніяковілу, засоромлену. Її щоки загорілися полум’ям макового цвіту.

–

Ну, що ж, діти, якщо вирішили побратися, перечити не будемо. А тільки ж Михайло так далеко забрався – аж у Росію! Як же воно буде?

Ти в Києві, він в Магнітогорську, – почав розмову батько Назарій. – Мабуть, він тобі розповідав, чому не може тут бути. За свою доброту ледь не поплатився життям.

–

А я до нього сама поїду, я знайду Магнітогорськ, – несподівано для себе і для Михайла, і батьків вихопилося в дівчини те, про що мріялося: бути лише разом.

–

Ну, коли так, то ми згодні і благословляємо вас на спільне щасливе життя, – вирішили батьки з її та його боку.

На другий день молода пара розписалася у сільраді.

–

Михайло поїде, а ти приходь до нас, дочко. У тебе ж іще є трохи відпустки, – сказала на прощання мати Марія і додала: – Ти тепер наша. – Добре. Обов’язково прийду, – щиро пообіцяла Софія.

Невдовзі провела Михайла на залізничну станцію. Надивлялися одне на одного, чекаючи потяга, ще раз і ще раз він розказував, як їхати, де робити пересадки.

–

Я вже добре запам’ятала, не заблуджусь, а якщо трохи забуду, то скрізь же не без людей. Допитаюся, – заспокоювала Михайла.

–

Нічого з собою не бери, лише харчів на дорогу, документи. Приїдеш, ми все потім покупимо: справимо і одяг, і взуття, і що треба для хазяйства, – наказував він.

Ось і потяг. Попрощалися. Софія довго стояла на станції, махаючи рукою, аж доки за крутим вигином колії не зник з очей поїзд.

Вона не забула про свою обіцянку навідати Михайлових батьків. Причепурилася гарно, одягла рожеву сукню, яку придбала в столиці, берет, що так пасував до її русявого волосся, туфельки на середніх підборах.

Сама невисока, кругловида, вона нагадувала ніжну світло-рожеву квітку.

ЇЇ гарно прийняли в Михайловій родині.

Мати Марія сердечно розмовляла. Пригадувала всілякі історії, пов’язані зі старшим сином. Відчувалось, що материнське серце журиться за Михайлом, котрий заїхав так далеко від родини. А молодші брати, Микола і Петро, по всьому було видно, дуже раділи красивою і розумною невісткою. До того ж із старшим із цих двох вона була однокласницею. Хлопці розважали Софійку і розмовами, і навіть піснями під гітару.

Вона відчула, як всім своїм єством входить в оцю дружну родину і стає її невеликою невід’ємною часточкою.

–

Наче Михайла побачила, – усміхалася своїм думкам по дорозі на свій хутір.

Але не всім на Михайловім кутку сподобалися Софіїні відвідини.

–

Бачили Горобцеву невістку? (то так по-вуличному називали цей рід Брусліновських) – перешіптувалися через тин жінки.

–

То яка ж вона? – питалися в Наталки, недалекої сусідки.

–

Та така руда, як собака, відказувала та (упадала змолоду за Михайлом, а він її не взяв, тепер злість розривала всю її). – Шапочку наділа, городське плаття, й куди воно годиться у селі! Прибралася б посільському, йдеш же до батьків, – бубоніла невдоволена дівка.

–

А я бачила її, на ґанку сиділи, чого ж, молода, гарна з лиця, як мальована, хоч води напийся, – підлила масла у вогонь Аврамиха.

Наталка спалахнула, як той сірник, швидко сховавшись на своєму подвір’ї.

*

* *

Минуло кілька днів і батько з матір’ю та братом Павлом провели Софію на станцію. – Ти ж як заїдеш далеко, то не забувай писати, – наказували.

–

Тільки ж не ждіть так швидко листа, бо я ще побуду в Києві – треба із роботи розрахуватися, і з гуртожитку виписатися. А їхати неблизький світ. Ще тиждень добрий пройде. Як доб’юся на місце, то зразу ж і напишу, – обіцяла дочка. Попрощалися, потяг забрав Софію і разом із нею материн і батьків спокій.

Поверталися на хутір невеселі – така довга розлука чекала на всіх. А брат – підліток Павло тільки й говорив про сестру: і як голод переживали, і як на радгосп його забрала, не давши померти голодною смертю, і як уроки допомагала робити, і як на воловню батькові їсти носили.

–

Заміжня тепер сестра, треба вже без неї звикати. Хтозна, коли прийдеться побачитись, це тобі не Київ, що зовсім тепер здавався недалеким. А де той Магнітогорськ?! – і зітхнув хлопець по-дорослому… Перед від’їздом із Києва пішла на пошту, дала телеграму: