І коли Бог забрав до себе нещасне дитя, вибухнула тиша, яка була страшніша грому. Софія упала, затуливши вуха руками, злякавшись тиші, що народилася в хаті, і страшного горя від втрати улюбленої донечки. ЇЇ ноги підкосила смерть дитини, і вона знову злягла. І, здається, до цілого світу збайдужіла, нічого не могло розрадити в горі… Утішала її родина Михайлова і батько Андрій з матір’ю і братом. Але вона не могла змиритися з втратою дитини, бажане народження якої принесло їй стільки випробувань. А тепер, коли сама виборсалась із пазурів смерті, ця лиходійка-смерть забрала донечку!
…Лише після двох місяців стала підніматися з ліжка, виходити на своє подвір’я, яке раніше так любила, бо воно завжди задивлялося на недалеку річку, приносило солодкі пахощі сінечка і води. Михайло і не відходив від неї увесь цей час, і радів, коли вона робила перші кроки: він завжди був поруч, вчасно підставляв своє плече, розраджував, як умів. А коли привів до своїх батьків, ті не знали, куди її посадити, а надто найменший брат Петро (брат Микола вже на той час навчався в сільськогосподарській школі в Млієві).
–
Отепер, дочко, ти вже вдома, сьогодні на хутір не підеш, бо для тебе це далеко, ти ще не зовсім окріпла, а там і назовсім у нас залишишся, бо тепер тут твій дім. Он через сіни хата стоїть, а нам вистачить із хлопцями цієї, вона велика, – сказав батько Назарій. – Бо куди голка, туди й нитка, так?
–
Так, я згодна, тільки ще не зовсім подужаю всяку ро
боту, – тихо озвалася.
–
Та хто ж тебе до роботи силує, спочатку видужаєш, а там буде видно, що зможеш робити, – мовила мати Марія. – Не бійся, дочко, ми ж такі самі батьки, як і твої, а ти тепер наша дитина.
І правду сказала свекруха: жаліли її і берегли всі в родині Брусліновських: і батьки, і брати, і сестра Оксана. Вона хоч і жила через річку, бо вже була заміжня, але щонеділі, а то й на тижні, прибігала до них. У неї завжди знаходилося тепле слово для молодої невістки, і тому на серці Софії потроху розгодинювалося.
Одне було погано: стали ходити чутки про війну, спочатку говорили люди між собою пошепки, на вухо, але коли в селі почали набирати до армії молодих хлопців і чоловіків, то не в одній родині заплакали матері – чиє, чиє, а материнське серце ще здалеку відчуває лихо. І в хату Назарія і Марії Брусліновських вдерлася журба: Миколу, котрий навчався в Млієві, забрали в армію, а за ним Михайла і зятя Івана, Оксаниного чоловіка, батька чотирьох ще малих хлоп’ят – Миколи, Анатолія, Михайла, Василя. Заплакала мати, невістка молода, дочка: чи надовго беруть, чи справді буде війна?! Софія довгими ночами не спала, плакала, щоб ніхто її не чув, мучила себе думками: що буде тепер, адже відчувала вже під серцем дитя… Про це ніхто з рідних ще не знав, лише вони з Михайлом. Та і його не було тепер поруч.
*
* *
Почалася зима, сповнена тривогами і поганими передчуттями. В останній день місяця лютого Софія народила доньку. Свекруха Марія прийняла в невістки пологи сама.
–
Як назвеш, дочко, своє дитя? – запитала мати Марія.
–
Нехай буде такою, як ви, Марією, лагідною, доброю, розумною, – сказала молода породілля.
–
Дякую тобі, доню, – тепло усміхнулася. Згодом богомільна свекруха, покликала батюшку, який охрестив дівчинку.
Росла Марійка вимогливою, не хотіла, щоб її спускали з рук. Та й було кому носитися: свекруха, Петя, який дуже радів, що в нього тепер є племінниця, учив говорити: «дядя». І мале бралося до перших слів:
«ма-ма», «ба-ба», «дя-дя».
–
А діда наче й немає, – ж
артівливо бурчав дідусь Назарій.
–
А ось і я, дядько Павло, вбігаючи на подвір’я, вигукував Софіїн брат, брав на руки Марусю: Ти ж тільки моя племінничка? Кажи: «Дядя». Доходило навіть до суперечок між хлопцями.
–
Та вона вас обох любить, бачите, як ручки т
ягне, – мирила братів – дядьків Софія.
Прийшла весна, якій ніхто не радів, а за нею і літо в невеселій хустині та сльозах: матері плакали за синами, яких призивали і призивали на службу.
*
* *
Вони з мамою Марією сапали на городі картоплю, як прибіг найменший брат Михайла – Петро: «З гучномовця передали, що німець розпочав війну. Люди сходяться до сільради послухати!»
Обидві так і кинули сапи на городі і побігли, а вже на подвір’ї (сільрада була навпроти їхнього двору) й самі почули: «Граждане и гражданки Советского Союза! Сегодня, в 4 часа утра, без предъявления каких-либо претензий к Советскому Союзу, без объявления войны, германские войска напали на нашу страну, атаковав нашу границу во многих местах и подвергнув бомбежке со своих самолетов наши города – Житомир, Киев, Севастополь, Каунас и некоторые другие…» – розносилося по селу із гучномовця. І це повідомлення було страшніше грому серед ясної години.