–
Це ж хата Мотрі Командирки – вигукували. Так по – вуличному прозивали молодицю, яка мала бойову вдачу, була веселою, щебетливою сміхотухою.
Люди збіглися до палаючого обійстя. А там, о Господи, вже стоять німці і поліцаї і нікого не підпускають гасити пожежу. Як бігла Софія з відрами, так і остовпіла разом з сусідами.
–
Чому? Що сталося? – пошепки запитували один в одного.
–
А де ж Мотря?
–
Немає. Не дай Боже, в хаті залишилася.
–
За що ж її така кара?
–
Кажуть, партизанів у хаті своїй переховувала.
–
Мотрю везуть! Огляніться, – зашепотіла подруга Маруся.
–
Де?
–
На бричці. Між поліцаями.
Під’їхала бричка. А на ній Мотря. Видно, знущалися нелюди, бо сама на себе несхожа – на вродливому обличчі місця живого немає.
Вона побачила, що люди збіглися її рятувати, і тінь живої вдячності промайнула на її устах.
–
Так буде з кожним, хто допомагатиме партизанам! – об’явили поліцаї, німецький офіцер наказав рушати..
Повезли молодицю, а за нею і її колишню веселість, безтурботність і жвавість. Хорошою сусідкою була вона, не раз забігала і до них по те чи інше господарське начиння, чи виклепати косу, чи нагострити сапу, чи набити держака до лопати.
Та й Софія не раз ходила до щедрої і щиросердої Мотрі, яка завжди була рада поділитися усім, що мала.
Своїх діток Бог не дав, то бавила охоче сусідську малечу.
А тепер повезли її на неминучу загибель.
–
Хто ж доніс на Мотрю, що підгодовувала наших солдатів? – допитувалися одне в одного селяни.
–
Хіба мало на світі «добрих людей»?
–
Та що казати. Далеке не бачило, а близьке все знало. Мабуть, були в жінки вороги, – перемовлялися між собою, вражені побаченим пережитим односельці. – – Кажуть, у печі і досі стоять вареники і борщ. Старалася для когось, бо доброю була.
Так і чорніло старше згарище Мотриної хати, страхаючи Софію, яка інколи ходила мимо нього до річки.
–
Згубили прокляті нелюди таку жінку, яка аж променилася сяйвом тепла до інших, а сама не вбереглася, – журилася.
З річки поверталася невеселою, несучи в серці щем і біль.
* * *
В окупованому селі відновив свою діяльність колгосп, у якому всім керував німець та поліцаї. Всі колгоспники продовжили працювати, але не вистачало коней та реманенту.
–
Софіє, повертай Бритву «цоб», ти ж бачиш, що вона бере «цобе»! – гукає подруга Маруся Темченкова, яка теж іде за парою корів.
–
Та ж я її підганяю, Дама її сама вже тягне, а вона не слухається, – аж через сльози каже молодиця. Вона не може ні подрузі, ні соб
і зізнатися в тому, що не вистачає сили в руках, та й німець не дає зупинитися. Так за день по ріллі находяться, що падають до вечора з ніг. Перетворили за німців корів на тягло. А вони не пристосовані до цього знущання.
Орати, волочити, запрягати у воза годувальницю раніше б і в голову не прийшло.
Клята війна, до чого призвела! Мучаться діти, жінки, літні люди, а молодий цвіт лягає під косу безжалісної смерті.
Уже осінь заступила – мокра, непривітна, прогнівана. Сипле – моросить дрібним дощем, під яким у жінок намокає вдяганка, а чоботи в болоті, як стопудові ваги, що їх ледве-ледве витягують жінки.
Худобі теж нелегко в такій незвичній для них роботі. Корівки оглядаються на своїх господинь і ніяк не можуть зрозуміти, що це сталося: замість пастися на соковитій бережині їх заганяють грузнути в ріллі.
Жалко жінкам своїх годувальниць, а тому пошепки озиваються до них: «Потерпіть ще трохи, вечір недалеко, а вдома нап’єтеся водички і сінця поїсте».
Коли вже зовсім знеможені корівки зупиняться безсилі і голодні, Софія дивиться на них із жалем і ласкою, погладить і Бритву, і Даму.
У їхніх очах читає і непорозуміння, і смуток, і біль. А з очей норовливої, завжди впевненої і забійкуватої Бритви котяться сльозинки.
– Господи милосердний, що ж це за світ настав, що вороги топчуть землю і змушують навіть худобу страждати й плакати!
Закінчиться війна, а до Софії у снах буде не раз приходити поле і мучениці – корівки на ньому, які, мабуть, так і не зрозуміли, чому на них упало таке лихо.
* * *
Михайло проходив у Західній Україні строкову службу, коли німецька армія вдерлася на територію України. В одну хвилину все змінилося. День і ніч не втихав шквал вогню, який охопив усе навколо.
Снаряди розривалися один за одним і сікли смертоносними осколками і бійців, і тимчасові укріплення, знищуючи все дощенту, довершувалось усе бомбардуванням та полюванням за бійцями ворожої авіації. Усі зусилля організувати оборону, були марними через страшні людські втрати. Від частини, у якій служив Михайло, залишилося кілька десятків солдатів, які вціліли через те, що були розміщені на цвинтарі, який німці не обстрілювали і не бомбардували. Бійці хотіли якнайшвидше врятуватися, вибравшись із ворожого кільця, під прикриттям недалекого лісу.