Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Перейдемо залізницю і ще трохи і ми вже вдома, – збадьорено сказав товаришу. Вийшовши з густого переліска, лише почали спускатися до залізниці, як почулися голоси обхідників, тож мусили тікати знову в перелісок, щоб перейти залізницю вже в темряві.

Під ранок зайшли в Стецівку, дісталися до хати. Михайло обережно постукав в причільне вікно, у кімнату, в якій жили вони з Софією.

Молодиця виглянула у шибку і скоріше відчула, аніж побачила свого чоловіка.

Впустила їх у хату і разом усміхалася, і плакала від несподіванки і радісного здивування.

–

Піду, покличу батьків, – сказала після того, як дала їм умитися і переодягнутися…

–

Сину мій, синочку, слава Богу, добився додому, а братів твоїх не чути, – приказувала мати Марія. – Коли ж ця війна замириться, коли повернуться додому наші хлопці?

–

Повернуться, мамо, недовго німцям у нас панувати, – впевнено відповів побратим, щоб заспокоїти Михайлових батьків.

–

А ти ж чий будеш, сину? – спитав Назарій.

–

Він нетутешній, тату, йому ще довго добиватися додому, – сказав Михайло. – З дороги перепочине нехай, бо ми йшли дуже здалеку.

–

У нас тут небезпечно, постійно вештаються поліцаї, і німці навідуються частенько, так що вранці я вас обох відведу до тітки Неоніли, посидите вдень в погребі, а вночі за вами прийду, переночуєте в хаті.

Батько розумів, що в підземеллі вони не можуть довго переховуватися, та й сестра тривожилася і за себе, і за сина Івана. Пішов просити її, щоб дала прихисток чоловікам.

–

А що як донесуть? Зараз і стіни очі мають, – шепотіла братові. – Кажуть, що тих, хто сам об’явиться, повернувшись із фронту, тих не займають поліцаї, лише гонять на роботи. І все ж таки погодилась на прохання брата та пустила племінника разом з товаришем у погріб.

Відпочивши кілька днів, фронтовий побратим зазбирався додому. Михайлова родина, дала йому в дорогу харчів. Темної ночі Назарій з Михайлом провели його за село, попрощалися, ніби відчуваючи, що бачилися востаннє.

Вдома стали радитися, як далі бути Михайлові.

–

Сину, так довго не зможеш переховуватися. Я піду в поліцію і скажу, що ти добився додому, а я за тебе піду в тюрму і на роботи.

–

Не робіть цього, тату, довідка, яку дали мені німці, в нашій місцевості не дійсна, мене ув’язнять – умовляв син.

–

Важко було Михайлові переконати батька, погодився лише тоді, коли Михайло сказав, що гірше буде відповідати за співпрацю з ворогами, ніж ховатися від них.

Михайла разом з рештою чоловіків арештували, кинули до в’язниці, об’явивши їх заручниками. За кожного знищеного партизанами німця їх мало бути знищено.

Назарій дотримав свого слова, слізно вблагав німців замінити сина собою, адже в Михайла двоє дітей, а надії, що він вибереться із ув’язнення живим, не було.

Михайло повернувся додому, а згодом відпустили і заручників, а разом з ними і Назарія.

* * *

Збігла осінь, мокра, заплакана й сумна. Сільською вулицею не пройти і не проїхати: багнюки по коліна. Така година важка обступила село, людей. Софія ледве добиралася з дитиною до хутора, аби провідати батьків.

А зима впала глибокими снігами, що до повітки ходили, як у тунелі. Батько Назарій, попоравши худобу, швидко заходив у сіни, збивав із шапки, валянок сніг, заносив до хати солому, клав її біля плити на ранок топити у печі.

–

Ну, й година, сніжище, морозище, а наші ж де тепер від такого холоду сховаються, – промовив, заходившись роздягатися.

–

Ох, дітки, дітки, – в тон йому мовила свекруха, – може, зглянеться на них Всемилосердний та зупинить німців.

–

Еге ж, він зглянеться. Он скільки землі вороги захопили.

Полягали спати кожен із своєю журбою, яка була у всіх однакова…

Довга, тривожна і люта зима, та і її Бог допоміг пережити. Поволі стала відступати зі своїми морозами і хуртовинами.

У селі верховодили поліцаї.

Якось уночі Софія довго не могла заснути. Михайла вдома не було – переховувався від поліцаїв у Софіїного дядька Гната.

Мамо, чуєте, хтось шкрябає у вікно, – тихенько прошепотіла вона.

–

То гілка, надворі он який вітрюган ще звечора зірвався, спи, – заспокоювала мати.

–

Та через деякий час невістка, яка з дітьми спала на полу біля вікна, знову своєї:

Шкрябає по шибці тихенько: я ж чую.

–

То виглянь, дочко, у вікно, – порадила Марія.

–

Мамо, там дитина якась стоїть, ніби хлопець, бо в шапці. Що будемо робити?

–

Пусти його до хати, бо ще замерзне у нас під вікнами. Он який приморозок брав ще звечора.

–

Софія навшпиньки, не засвічуючи каганця, пішла до дверей, відкрила сінешні двері, і в хату зайшов невеличкий хлопчина.