У куфайці, вдягнутій на голе тіло, босий, в коротких не по зросту штанах, у величезній шапці.
Він трусився від холоду і страху, що його проженуть із теплої хати знову надвір.
–
Ти звідки? Хто? Де твої батьки? Як тебе звуть? – допитувалися хатні.
–
Яша, – на оце лише слово спромігся дати відповідь нічний зайда, додавши:
–
Втікаю від німців.
–
То ти з жидів?
Хлопець ствердно хитнув головою.
–
Ми тікали. Я не знаю, де тепер мої батьки, мабуть, їх упіймали, – і заплакав гірко.
–
Маріє, а знайди щось із одежі хлопців наших та накрий його тіло, бачиш, які дрижаки б’ють його.
Софія піднесла йому відро з водою, полила на руки:
–
Умийся. Ось рушником утрися та й будеш їсти.
Свекруха дала несподіваному гостю скибку хліба, картоплі, цибулину. І він накинувся на них і за мить все з’їв. Видно, давно не було в нещасного й рісочки в роті.
–
Ой, війна, що вона робить з нашими дітьми! – зітхала Марія, згадуючи й своїх синочків. Як там найменший синок Петя, забрали його в неволю, утікав уже тричі, просила, застерігала, що вб’ють. А він одно: «Я їм не покорюся. Недовго тут будуть, ось побачите, як тікатимуть Великим шляхом».
!Старий Назарій на ранок став радитися зі своїми молодицями:
–
Щось треба думати з Яшком. Не буде ж він сидіти увесь час у нас на печі. Гляди, сьогодні знову зайдуть німці у село. Та щоб і свої собаки-поліцаї не винюхали та не схопили цього півпарубка.
–
Я знаю, де його переховувати! – мовила Софія. – На хуторі.
Відведу, як трохи звечоріє.
–
А як хто побачить? – стривожилися батьки.
–
Ніхто не побачить. Ми підемо берегами, сховатись там легко за вербами.
Я відведу його до Храсини, вона з дітьми малими сама живе, бідує, нікому й дровини врубати, ні води в хату внести. Туди й поліцаї і німці не навідуються.
Та й Яшка не схожий видом на жида. Якось перебуде лиху годину.
На цьому й погодилися.
–
Не йди проти ночі, бо ще потрапиш у пастку. Підете рано, – сказав батько.
–
Добре, тату, – погодилася невістка.
Рано-ранесенько, як тільки-но схопилася перша зіронька, Софія з Яшком вийшла з двору. Було ще майже темно, не видно, куди ставати, ноги раз у раз загрузали у глибоких заметах, бо вночі несподівано знову випав сніг.
Хлопець у величезних чоботях, які дали йому зі старшого сина Михайла, ледве-ледве виборсувався із снігу і наздоганяв молоду жінку.
–
Не спіши, бо я тут заблуджусь, – шепотів.
–
Мовчи і йди, нам до світу поспішати треба, – нагримала на
нього. – Ніхто з тобою панькатись не буде, як спіймають. Ще й мене коло тебе вб’ють.
Сяк-так дісталися на хутір. Зайшли на занедбане подвір’я з убогою хатиною. Видно, що тут не було давно чоловічих рук.
Вона легенько постукала у причільне віконце. Звідти швидко обізвалася хазяйка – вже не спала.
На сході займався червоним полум’ям молодий ранок.
–
Хто там? – спитала Храсина.
–
Я, твоя сусідка, Софія Андрієва. Відчини.
Засув загрюкотів, і на порозі стала молодиця, худенька, бліда, з довгим розплетеним волоссям.
–
Храсинко, ти бідуєш із дітками, нікому і дров нарубати, а я тобі привела молодого парубка. Прийми, хай тобі буде за помічника. Він робитиме за миску борщу і за дах над головою. Йому немає куди йти, хату їхню розбомбило, сім’я загинула. Ми його трохи підрятували, але тепер, коли німці ось-ось будуть у селі, у нашій хаті йому бути небезпечно, бо ще й поліцаї можуть донести, що чужий. А я, як буду тут коли в батьків, то заразом приноситиму вам молочка, якщо корову не заберуть, бо вже поліцай погрожував: мовляв, де твій чоловік, молодице, а де ваші сини, Маріє? Думаєте, не знаємо? Отож-то, не сердьте мене, бо буде вам непереливки. І корову вашу давно треба у вас забрати, та держіть, поки я ще добрий.
Отак-то, Храсинко, будемо надіятись на краще. А ти, Яшко, слухайся хазяйку, роби все, що скаже, то не будеш голодний і в безпеці житимеш.
Це добре, що так вийшло, і жінка добра тебе візьме, а недавно по селі ходила жидівочка, люди її направили подалі від центру села, аж на Пасєкове, та й там найшлася підла людина, видала. То її повезли в Звенигородку і разом з іншими одноплемінниками розстріляли.
Отож, старайся більше увечері та вночі виходити, вікна гарно затуляйте, щоб хто не побачив.
Латай дітям чоботи, топи грубку, а по солому на поле до скирти ходіть тільки вночі.
Так тепер усі роблять, аби лишній раз не показуватися поліцаям на очі. Вони в цей час гуляють, сліпи заливаючи горілкою, або сплять.
Щотижня, навідуючи батьків, Софія забігала і до Храсинки, несла літру молока, яку-небудь пампушку чи трохи сала, бо знала, що в цій хаті часом буває і без хліба.