–
Як там Михайло, чи дають їм їсти, добре, що встигли побачитись та підтримати чоловіків, до того, як їх відправлять по інших військових час
тинах.
–
О Господи! Сохрани і помилуй вас, діточки. Он і Коля давненько надсилав листа уже з Кавказу, – захвилювалась мати Марія.
–
Ждемо від Миколи звісток, а їх чогось все немає… – обізвався батько.
Усі засмутилися ще більше, вечеряли мовчки.. Кожен думав свою невеселу та гірку думу…
*
* *
Нарешті діждалися весни, природа квітувала, левада вибухала запашним сіном, річка Шполка переливалася срібними хвилями, але ніхто не радів, не тішився цим цвітом, цією музикою навколишнього світу. Софія молила Бога, щоб допоміг спинити війну та повернути з війни Михайла до дітей (відчула вже під серцем друге дитя). Про це лише знали вони вдвох з матір’ю Марією: вона оберігала її від важкої роботи, а більше сама піднімала вередливу внучку Марійку, кращий шматочок підсовувала невістці, заспокоювала, як могла: «Допоможемо підглядіти діток, а там і батько їхній повернеться. Може ж, недовго ще війна триватиме?» Від таких розмов теплішало і спокійнішало на серці в молодої жінки… Минуло й гаряче спекотне літо. Осінь, як могла, втішала журбу людей своїми дарами.
Якраз копали картоплю, як Софію почали мучити перейми. Пізнього вечора свекруха забрала з городу невістку. Усю ніч промучилась вона, а дитя з’явилося лише на ранок, сповістивши про себе голосним криком.
–
Ця буде співати гарно, бо чути аж надворі, – засміявся батько, заходячи до хати. – Угадала ти народити дівчинку прямо на великий празник Пречистої. Софія усміхнулася, а з її синіх, як льон, очей скотилася сльозинка.
Літала колиска з малою Любою аж під стелею, коли сусідський хлопець Іван бавив дівчинку. А в зимові люті морози до хати вносили тільки народжене телятко, і дитині була забавлянка. Воно спочатку лежало собі тихо під широким дубовим столом, а потім почало й ходити. Телятко намагалося дістати до колиски, лизало дитину, і від лоскоту вона задоволено сміялася.
–
Та гоніть від неї цю няньку, – гримала свекруха на сина рідної сестри Назарія Неоніли. – Знайшли чим потішатися! Ще злякається дитя!
–
Та ні ж бо, вона радіє. Дивіться, як тягне ручки до нього, – заперечував підліток.
–
Не розгойдуй високо колиску, бо ще впаде дитина теляті під ноги, – наказувала.
–
А тут м’яко, багато соломи, то ж нічого не буде їй, – казав, сміючись.
–
От шибеник! Софіє, а покинь лиш роботу та йди краще наглядай за дітьми, – кликала невістку несердито, турботливо.
Прийшла весна на змучену, захололу від сліз і горя землю. Посадили на городах цибулю, бралися до картоплі, вижидаючи гарну днину. Нарешті така наступила: травень зігрів усіх своїм теплом і щедро уквітчав цвітом: духмянився всюди бузок, цвіли абрикоси, вишні. Софія з батьками і донечками садила картоплю.
–
Матимемо цьогоріч і вишні, і яблука. Поприходять сини з війни – буде чим пригощати, – казав старий батько.
–
Коли це
ще буде? Війна ж іде, – відгукнулася мати. – Піду до погреба ще винесу піввідра картоплі та досадимо оцю смужку. Мати пішла і раптом швидко повернулася без відра і без картоплі. Вона плакала і сміялася разом, примовляючи: «Замирилися, замирилися», – і пов
торювала, повторювала.
–
Що з тобою, Маріє? – затривожився Назарій. Софія стала, як укопана, не вірячи свекрушиним словам.
–
Перемога! Війна закінчилася, передали тільки що. Я чула від контори, з гучномовця. Слава Богу, замирилися! Синочки повернуться скоро додому! Дякую тобі, Господи, що замирив прокляту війну!
Хіба знала тоді чи думала мати, що ніколи вже не побачить живими ні зятя Івана, батька її чотирьох онуків: Миколи, Анатолія, Василя, Михайла… Не побачить, не діждеться із страшного пекла і своїх юних синів – Миколи і Петра…
Скільки виплакала нещасна мати, скільки сліз вилила! Про це знає лише Бог і її зболене серце. Поверталися солдати додому, і з ними її найстарший син Михайло, ані про Петра, ні про Миколу не було чутки.
А перед самим Різдвом повернувся сусідський хлопець Василь Бородій, худий, змарнілий, Марія побігла до батька його, Явтуха, питала, чи не розказував син про Петра, їх же майже разом вивозили в ту прокляту Німеччину. Явтух відвів погляд і мовчав, а потім сказав: «Спитайся в нього сама». Кольнуло в матері в серце, якесь страшне передчуття промайнуло в її душі.
–
Василю, скажи мені правду про сина, де він, чому не повернувся разом із тобою? Він мовчав, ховаючи погляд від неї, потім випалив з болем: