Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Давай! – погодилася сестра.

Вони зібрали прання, взяли мило і швиденько побігли до ставка, який був зовсім недалеко. Поклали речі на великий камінець і засперечалися, хто буде прати мамину велику хустку. Та вона, не діждавшись закінчення суперечки, впала у воду і попливла собі за течією. За нею зсунулася з камінця і хустина Марусі. Швидко вода відносила хустини, а дівчатка, розгублені і злякані, тупцювали на великому камені, але у воду не наважились стрибати, бо знали, що від самого каменя – велика глибочінь. Про це говорили старші. Поверталися з річки невеселі і аж поки мама не прийшла з роботи, не пустували, не бігали по подвір’ї.

–

Щось трапилося? – запитала Софія дітей.

–

Ми хустки на річці хотіли попрати, та вони упали у воду і попливли, – відповіла старша донька.

–

А ви ж хоч у річку не стрибали самі за ними? – злякано запитала мама.

–

Та ні, ми боялися, бо там глибоко.

–

От і молодці. А хустки ми нові купимо. І більше без дозволу не ходіть самі прати на річку. Добре? – сказала і зітхнула полегшено: ще одного страшного горя уникнула родина з Божою допомогою. Після цього випадку дочки не ходили з пранням до річки.

*

* *

Серпень тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого був гарячим і задушливим.

Жданого дощу все не було. Городина мліла, мучилась від спеки. Софія вже руки пообривала, носячи воду з копанки на капусту, помідори й огірки. На городі було так спекотно, що навіть земля потріскалась. У леваді все ж було краще – рятували могутні верби і джерельна вода в копанці: то ж молодиця залюбки набирала воду і поливала городнину.

Босим ногам було приємно, коли з відра вихлюпувалася вода.

Це був справжнісінький рай для душі: пахло сіно, берегові дивоквіти.

Але зненацька гострий біль різонув по всьому тілу, і жінка, залишивши відро на березі, поволі пішла стежкою до хати.

Вона зрозуміла: починаються пологи.

–

Господи, допоможи мені на світ явить дитя! – молилася тихенько, перемагаючи неймовірні муки.

Свекруха якраз була на подвір’ї і зрозуміла все:

–

Давай я тобі допоможу, дочко!

Як любляча мати, знову прийняла пологи в невістки.

Народився хлопчик на превелику радість батьків.

–

А що, гарний у вас братик? – спитала бабуся у старших онуків.

–

Поганий, бо червоний та ще й кричить, – відповіла Маруся.

–

Це він сьогодні такий, а завтра буде біленький, – запевнив тато.

Хіба ж могли сестрички передбачити наперед, скільки радості і щастя подарує малий?

А він підростав, коханий у їхній любові, таким красунчиком, цікавим, розумненьким.

Старші діти вчили малого і ходити (так не терпілося взяти його за ручку і повести до своїх друзів), і розмовляти (він же схоплював усе зразу: нові слова і речення).

Не тільки сестри любили братика, але і їхні подруги: вони його одягали у все, що було найкраще, милувалися ним і навіть приміряли на нього фату із старої марлі та підфарбовували буряковим соком щічки й губенята.

Хлопчик, певне, думав, що так і треба слухатися сестричок, і ніколи не виявляв свого незадоволення.

Бувало, мама втрутиться, коли дівчата тягнуть дитину кожна до себе:

–

Чого ви сперечаєтеся, з ким він піде гуляти? Беріть його за ручки, одна й друга, і ведіть, куди налаштувалися іти.

Аж тоді мирилися сестрички і в повній злагоді ішли до своїх подружок, ведучи обидві малого.

*

* *

Спливали роки, як вода у Шполці. Виріс садок, який вони посадили з Михайлом після війни.

Чого там тільки не було: і груші, і абрикоси, і яблуні, і сливи, і смородина, і порічки.

Є дітям чим поласувати.

А за старших у цьому раю – столітні груші-дички. Ні в кого на кутку таких не було.

Тому дітвора сусідська нетерпляче чекала, коли вродять у діда Назарія груші і налітала на них, поки ніхто не бачив, набиваючи повні пазухи. А старий, як завше під чаркою будучи, лише усміхався в бороду:

–

Хай думають, що я їх не

бачу, хай збирають, бо ні в кого тут таких немає. Ще мій батько Семен із моїм дідом Данилом посадили ці груші. Тоді молодим унтер-офіцером прийшов він, Назарій додому, життя тільки починалося… Шкода, що одна груша не пережила війну – скосив снаряд. Та що

там груша, скільки людей не повернулося з тієї війни…Зітхне важко: скільки горя принесла вона родині.

*

* *

У Михайла й Софії четверо дітей – школярів.

Добре, що школа через одну хату. Сплять, особливо хлопці, ледь не до дзвінка.

–

Вставайте, скоро дзвонитим

уть на уроки, – будила бабуся Марія. – А ще ж треба поснідати. Мати снідання вам поставила на столі.

–

Марусю, досить видивлятися у дзеркало, бо точно не потрапиш на урок.