Ангел наш добрий – Мати Софія

–

Бабусю, еге ж я гарна, кучерява і чорнява, не те, що сестра.

–

Та не біда, що вона без кучерів, зате її он як хвалять у школі. Розумниця. Та й Ваня від неї не відстає, гарно вчиться, найкраще у класі.

І Петя вдатним до навчання народився, але гульки з товаришами йому трохи заважають. Нічого, підросте, то виправиться, врозуміє, – мовила бабуся, милуючись своїми онуками.

Аж тоді полегшено зітхне, як всі четверо вибіжать – випурхнуть пташенятами з подвір’я.

Отак ішли роки за роками в турботах про дітей: у що їх одягнути, у що взути.

А взування те з плачем добувалося.

У колгоспі робили за палички, отже, грошей і у вічі не бачили.

Перебивалися тим, що продадуть з городу на базарі у Ватутіному.

Чого тільки не носили туди: і квасолю, і огірки, і картоплю…

І ніхто ніколи в хаті не журився, а особливо тоді, коли до батька приходили товариші. За чаркою починалися співи і навіть танці. Усі колишні фронтовики, що з пекла повернулися живими, часто збиралися за столом. Діти сиділи на печі за батьковим суворим наказом і теж підспівували за дорослими. Тихенько.

Особливо підтягували батькову улюблену пісню «Як я садила айстри білі», а за нею йшли: «Ой мороз, мороз», «Чогось мені дивно, чогось мені сумно», «Їхали козаки із Дону додому».

–

Співучими вдалися ваші діти, Софіє, – кажуть, бувало, люди.

–

Аякже, було в кого їм удатися, увесь наш рід такий співучий, – задоволено відповість мати.

А діти росли, як з води, до того ж не були ледачими: пасли свої і чужі корови.

Петя з дівчатами-сестричками навперемінки випасав худобу в яру за селом.

І навіть найменший Ваня доглядав гусей, а їх було великий табун. Гонив він його із сусідським хлопцем Васьком аж за залізницю, що за хутором.

До того ж набирав у відро холодної джерелиці у крайньому дворі довжелезної сільської вулиці. Жалів гусенят, щоб не були без води.

Поб’ють бідні діти ноги на колючій стерні, попечуть на сонці носики – матері Софії журба, страждання і морока: треба гоїти дітям рани.

Увечері, натомлена, після ланки, просить напівсонних дітей помити ноги.

А вони ж збиті та потріскані і торкнутися до них не можна.

–

Ой, болить! Не займайте, мамо, так болить! – плачуть – пручаються від маминих ліків: сметаною тамувала рани.

–

Терпи, воно поболить і перестане, за ніч хоч трохи загоїться, – умовляла турботлива ненька.

Це влітку, а восени місять багнюку школярики до школи (їх перевели в школу через греблю) і чоботи не раз погублять у тому болоті, і книжки з вузликів- хустинок повипадають (портфелів у них не було, як і в багатьох інших дітей).

У зимові снігопади і перемети, бувало, й не пускають до школи.

–

Наздоженуть прогаяне, вони розумненькі, – говорив батько.

* * *

Неблизька дорога до хутора, де живуть Софіїні батьки, та коли приходить холодний грудень і заморозить розм’яклу від осінніх дощів ґрунтовицю, у якій по коліна борсаються завше селяни, тоді приходить довгоочікуване для Михайлових і Софіїних дітей свято Андрія Первозванного – Гандрея по-Стецівському.

Усі четверо дітей біжать охоче за татом і мамою, вибираючи, куди краще стати на ґрунтівці.

Аякже, там, у дідуся Андрія, буде весело їм і радісно. Бабуся Олександра уже напекла калит, і вони сонцями сяють на великому столі.

А коли Софіїна родина переступить хатній поріг, тут уже зустрічатиме запашна солодка кругла калита, що її до гвіздка прилаштував на стрічці дядько Іван (він ще зовсім молодий, хіба трохи старший за своїх племінників). Як почнуть, бувало, гратися, то розум в усіх однаковий, що в племінників, що в дядька.

І вже всідаються найменші Ваня і Петя на коцюбу і «їдуть» кусати калиту. А за воротаря – дядько Іван з квачем у сажі.

–

Здрастуйте, ворота! – гукають хлоп’ята.

–

Здрастуйте! – відповідає поважно дядько-воротар.

–

Чи тут висить калита?

–

Тут!

–

А ми будемо кусати!

–

А я буду квачем кресати!

–

А я укушу, – не здається Петя, а за ним і Ваня.

–

А як засмієшся, укрешу, – суворо відгукується воротар.

Під веселий сміх хлопчики намагаються все ж таки вкусити калиту, але дядько вимастить в сажу їх так, що потім їм доводиться вмиватися та ще й з милом.

Гарно і весело в дідуся Андрія на Калиту! Додому повертаються усі щасливі, щоб ждати і на наступний рік такого веселого і радісного свята…

На все життя кожному в душу западе це родинне святечко, як і колядочка, і щедрівочка з уст дідусів і бабусь, тата і мами.

*

* *

Давно закінчилася війна. У село повернувся Яшка Каплан, та вже не з Любкою, а з Ольгою. Він першу жінку покинув, як померла їхня спільна дитина, з другою жінкою в нього було вже дві дівчинки – Наташа і Тамара. Оселилися недалеко від Софіїного обійстя.